18

МАКСИМ

—Проходь. — кажу Тані.

Сам одразу йду на кухню. Кидаю погляд у вікно у двір, де ніде й нікого. Ніби світ вирішив трохи перепочити.

У тумбі зверху беру чашку. Наливаю обіцяне їй тепле какао. Краєм зору бачу, як вона несміливо проходить у вітальню.

Кілька секунд залишаюся біля барної стійки. Думаю, що їй сказати... Мабуть, нічого. Беру какао, несу.

Я бачу, як вона стоїть біля вікна і тремтить. Обіймає себе руками. Як чекає підступної миті, уткнувши погляд у шибку... І вкотре розумію, що задум провалив.

Потрібно було спершу поговорити з нею, схилити на свій бік, а вже потім домовлятися про дату переїзду. Аміна справді не готова. Їм обом потрібен час. Якого, як мені здається, немає у мене. І останнє відчуття завжди змушує діяти. Напролом. Не питаючи згоди у інших...

— Таню... Какао, — тримаю напій.

Вона вдумливо дивиться на нього. Потім на мене. Я чітко ловлю її погляд, який ковзає по мені, повільно підіймаючись до обличчя. Вона ніби просить захисту. І я його даю...

ТАНЯ

У його квартирі тепло. Просторо, але затишно. Багато світла, і воно всюди. Психологічно навіть хочеться сховатися кудись у затінок. Не від нього, а на всяк випадок, щоб тебе не побачила, у разі повернення, його донька.

Натомість доводиться стояти й думати про власний вибір в аеропорті... І чекати, поки він візьме якісь там документи і відвезе мене назад...

Чомусь впевнена, що їхав він сюди не за паперами, а з ціллю оселити мене поруч із собою.

В біса, Таню! Він — сам це озвучував! А ти повернулася до нього, а не за його грошима, які він тобі пропонував ще до літака в Італію. А зараз у тебе майже немає вибору, бо серце більше не витримає цих емоційних гойдалок.

Дивлюся на темну вулицю, яка мерехтить різнокольоровими ліхтарями. Дивно тут. Якось... зовсім не як у Києві. Гарно. Відчувається наближення свят, до яких ще понад два місяці...

Несвідомо обіймаю себе, ковзаючи рукою по животі, заспокоюючи маля. Сина. Нашого з ним. І ловлю себе на думці, що я хотіла б, аби він зараз мене обійняв. Тут. У своїй квартирі. Де тиша дивним спокоєм впливає на мізки, а поруч немає жодних поглядів...

— Таню, — моє ім'я прозвучало чомусь неочікувано для мене. Я навіть здригаюся. Повертаюся очима до нього.

Він тримає в руках високу чашку.

— Візьми. Какао, — для чогось озвучує і так очевидне.

Дивлюся на напій у його руках... А потім, якогось біса, підіймаю погляд на розстебнутий ґудзик його сорочки біля шиї. Туди, де видно, як пульсує невидима жилка... І згадую нас... там, в Італії.

Бляха... Я розумію, що це неправильно, але...

Повільно облизую свої вуста. Зовсім несвідомо. І в наступну мить... його губи. Надто близько. Тепло його подиху торкає мого обличчя... І чоловіча рука тягнеться мені за спину, поки я... трохи гублюсь.

Чую тихе клацання фарфору об підвіконня. Звучить... як крапка. Чітко. Наче це більше не підлягає перегляду чи поверненню. І одразу його пальці на спині. Майже невагомо.

Дихання зривається саме ледь не стогоном, коли його вуста торкаються моїх. І обличчям... чомусь котяться сльози.

Чорт... я цього не просила. Але мушу визнати для себе — хотіла. Кожної миті його відсутності поруч. А зараз... можливо, це й не є правильно, але я обіймаю його за шию. Навіть попри страх бути побаченими...
 

Наступний розділ чекайте в суботу 12.09.