17

ТАНЯ

До високого житлового комплексу під'їжджаємо за кілька хвилин. На цій околиці столиці я вперше. Ніколи не доводилося тут бути. Навіть коли шукала квартиру, щоб з'їхати від брата, цей район не розглядала в принципі. Зате бачила рекламні банери по всьому місту з цінами, які коштують космосу.

Хоча Левицький — не Ворон. Цей має статки куди більші, ніж мій колишній бос, якого постійно хвилювало, що Максим Левицький задавить його бізнес. Боявся його, як власної тіні у напівтемному коридорі...

— Так... Ви зараз де?.. — проривається крізь думки. Повертаю голову — він із кимось говорить по телефону. Паркує автівку під будинком, одразу біля під'їзду. І косить погляди на мене.

Чорт, серце знову починає бити на сполох, у роті вмить пересихає. 

Аби не дати паніці опанувати тіло, таки тягнуся до бардачка. Беру пляшку його мінералки і роблю ковток, поки він вимикає ґаджет і неспішним поглядом, мабуть, усоте за цю півгодинну поїздку, проходиться по мені.

Воду повертаю на місце мало не тремтячими руками. Він бачить це — кладе на мою руку свою теплу долоню, щойно я торкнулася власного коліна. Чорт, без неї ніби точно могла б впасти.

— Ходімо, — каже мені.

Я — вагаюся. В біса, я боюся підійматися у квартиру до чоловіка, у якого є донька. Вона навіть не дружина, а маленька дівчинка, реакції якої боюся більше, ніж будь-чого. Розумію одне: якщо мої підозри справдяться і вона знову зірветься, як тоді, я не зможу спокійно жити з ним, знаючи свою провину...

— Таню, Аміни зараз немає. Я щойно телефонував няні, і вона сказала, що вони йдуть до кав'ярні. А це п'ятнадцять хвилин ходу звідси. — Він дивиться на мене так, ніби перевіряє на дотик, чи я при свідомості.

Киваю. Коротко й чітко, але більше з усвідомлення, що він прийняв мої умови не залишатися тут зараз.

— Зачекай. Я відчиню.

Я знову киваю, хоча виходити ще поки не збиралася...

МАКСИМ 

Оббігаю авто і смикаю дверцята. 

Її панічні напади мене починають лякати. Чого така реакція — уже знаю, розумію, що дівчину цькували усе її свідоме життя, але ж я ніби не давав для цього приводу? Брешу. Сам собі. Бо давав. У той самий вечір після того страшного ДТП, коли сказав, що буде виконувати усе, що я забажаю... Бовдур.

Подаю їй руку і допомагаю вийти з машини. Таня не надто поспішає та я не підганяю. Проте, будучи на вулиці, дівчина роззирається так, ніби на нас зараз дивляться сотні пар очей.

Подумки зітхаю. Дивлюся вгору, де вікна квартири не світяться. Я не задоволений, що доньки немає, але і не радів би, якби малеча зараз вибігла навпроти з під'їзду. Бо планував я одне, а виходить зовсім інше.

— Я... не можу, — говорить вона.

Не знаю, що сказати. Тому просто обіймаю за стан і спрямовую до другого під'їзду.

— Таню, тут холодно. А я тебе не залишу гуляти саму. У квартирі є тепле какао. Я впевнений, бо Аміна його дуже любить.

Дівчина неохоче йде. 

— Який поверх? — вона ховає очі біля ліфту, намагається звучати рівно. Ніби п'ять хвилин тому нічого суттєвого не сталося.

Дивлюсь на неї. На пасмо майже рудого від яскравого світла волосся. І просто тисну кнопку. Цифру вона бачить. 

У ліфті мовчимо. А щойно двері відчиняються, я пропускаю її вперед. Таня виходить, але зупиняється, поки я спокійно роблю крок до дверей, дістаючи ключі з кишені.

— Нам сюди, — киваю головою наліво. І відчиняю квартиру...