16.

ТАНЯ

«Вітаю вас, матусю. У вас... син.» — ще й досі відлунює у вухах приємний голос жінки, яка всміхалася, дивлячись не на мене, а на монітор. Моє «дякую» так і не було озвучено, я... ніби оніміла в той момент. Знала, що вагітна, та все ж... я отримала звістку, що моє дитя має іншу, на відміну від мене, стать. Я думала, що буде дівчинка. І зараз, сидячи у його автівці, я прокручую, мабуть, всоте те вітання навпереміну з його поглядом на знімок, де навіть мускул не сіпнувся... Чорт, я дійсно помилилася? І ті слова — були лише словами? Як і цілунок, напевне...

Кидаю погляд за вікно, де перші сутінки безлюдних вулиць скрашують світлофори й ліхтарі... До мене не одразу доходить, що ми їдемо кудись не туди, і вулиця ця веде геть не в центр міста.

— Куди ми... їдемо? — запитую, тамуючи страх разом з подихом.

— До мене додому, — відповідає тоном, якого я завжди боялася.

— Для... чого?!

— Ти більше не житимеш там сама. Або я перебираюся жити до тебе, або ти — до мене.

Що?!

— Максиме, я... Ми... — Чорт, серце вилетіло вмить. А я не знаходжу відповіді для нього. Але знаходжу: — У тебе Аміна!.. Вона не прийме мене! Вона... Дівчинці потрібна мама! А я...  Я не її мама, Мак..!

Господи, пульс зараз проб'є скроні. Долоні... ніби щойно в кип'ятку побували: мокрі й гарячі стали миттєво. Живіт чомусь стягнуло до неможливості, і маля починає розтягувати зсередини. В біса! Що відбувається?!

— Аміна на прогулянці з нянею. Ми встигнемо придумати легенду.

— Максе, я... я... — Чорт! Горло стискає з неймовірною швидкістю, у легенях не стає місця для кисню, і я відчуваю, як руки буквально німіють...

— Таню, я все вирішу... — він повертає голову до мене й бачить те саме, що відчуваю я. — Таню. Чорт...

Краєм ока бачу, як тисне на гальма. Але це не заспокоює, паніка наростає надто різко. І сильно. Я навіть пальці не можу стиснути зараз в кулаки. Тіло відмовляється мене слухати!

Автівка різко тиснеться до бордюра. Я ніби й бачу, як  Макс вмикає аварійку і вистрибує з-за керма, та сама ніяк не можу вгомонити ні душу, ні тіло, яке вже починає тремтіти ніби від дикого холоду, що пробирає від ступнів аж до грудей...

Двері з моєї сторони відчиняються різко, і ще різкіше він бере моє обличчя у свої руки, змушуючи мене дивитися на нього.

— Таню! Ти мене чуєш?  

Його очі в моїх. Відчуваю, як обличчям стікає сльоза. Одна. За нею друга. Та кліпнути не можу.

— Гаразд, ми не залишимося у мене, Таню! — він мало не кричить мені в обличчя. Змушує повірити. — Ми поїдемо в квартиру до тебе. Аміна нічого не знатиме. Чуєш, кохана?! Аміна нічого не дізнається!

Я... лише хапаю ротом вологе повітря. Вдихнути важко, але... здається, дихаю. Холод трохи обпікає горло й легені, від цього стає зле, та свідомість, на моє щастя, не зникає — я продовжую бачити його: очі... чоло... волосся.

— Я викличу швидку, — у його руці з'являється телефон.

— Ні, — виривається гортанне з мене. — Н... не потрібно... Я в порядку... В порядку.

Здається.

Максим ховає телефон. І знову торкається мого обличчя. Витирає те, від чого залишаються мокрі доріжки, а на губах відчувається сіль. Від його гарячих пальців на щоках, стає трохи легше. Але сам він наляканий — усвідомлюю це тільки зараз, коли його очі бігло вивчають моє чоло, а руки продовжують гріти.

Чорт... я несвідомо. Я не хотіла. Я просто... злякалася її майбутньої реакції. Злякалася того, що ця дівчинка здатна на ризик заради батькової уваги до себе. Як тоді, у ресторані... Я сама спровокувала свій напад, в біса!

Здається, кілька секунд між нами тиша. Але він її порушує.

— Гаразд... Ти тремтиш, замерзла?

Хитаю головою.

—У бардачку є вода, — чую наступну його фразу слідом. Чомусь слідкую за тим, як його кадик скаче вгору й опускається назад на місце. А далі мій погляд сам падає на його губи. Випадково. І точно. Він облизує вуста, а я помалу починаю розуміти, що паніка відступає...

— Тобі стає легше... Таню... — він переміщає свої гарячі долоні на мої, уже схололі, пальці. Ледь стискає біля нігтів, ніби навмисне, щоб прийшла до тями. — Ми зараз поїдемо до мене додому, гаразд? Тут близько. Я лише заберу документи і покажу тобі, де я живу. І одразу ж відвезу тебе до квартири... Аміни зараз немає. Вони гуляють. Сприйми це як екскурсію. Будь ласка. — Останнє каже мені надто тихо. І дивиться, надто проникно.

— Гаразд, — говорю одними губами, голосно сказати ще не виходить. Чому мене взагалі так раптово накрило, не розумію. Це вперше, щоб от так, в секунду. Страх за його дитину ледь не змусив втратити свою...