15

МАКСИМ

Проводжу Таню до дверей кабінету жіночого лікаря. Далі вона мене зупиняє поглядом.

В біса, я хотів з нею...

Гаразд, вриватися не буду — повертаюсь до автівки, де одразу приймаю вхідний дзвінок, навіть не глянувши на екран телефону. З офісу. Розмова забирає достатньо часу, зате я успішно розбираюся з виниклою проблемою. По завершенні її ґаджет сховати не дає дзвінок від Аміни.

— Тату, а ти сьогодні будеш вдома?

Вона скучила, відчуваю це. І хоче тата, який останні тижні, зайнятий своїми справами, не приділяє достатньо уваги малечі. Та разом із тим перед очима постає картина, де вона разом з Аріною і... тим, хто дав їй життя.

Краще б я про це не думав...

— Буду, сонечко. А ти сьогодні вже гуляла з Мариною?

— Ще ні. Ми малювали, рахували і багато писали. Марина сказала, що погуляємо перед сном.

А це мені вже не надто подобається, бо денний графік має коригувати не Марина, а я. Прошу доньку передати телефон Марині, а коли та передає, я чую не зовсім приємну інформацію:

— У Аміни вранці була температура. Незначна, але я подумала, що вулиця в такому випадку може зачекати. Зараз усе гаразд. Ми за годину плануємо пройтися до кав'ярні й назад.

— Гаразд. Дякую... за уважність до моєї доньки.

— Мені не важко. Це мій обов'язок.

Вперше в голосі няні розпізнаю сум. Та на питання, чи у неї щось сталося, вона запевняє, що все гаразд.

Ховаю телефон у кишеню в ту мить, коли з дверей клініки виходить Таня. В її очах дивність, а в руках... паперова тека і мій погляд сам падає на неї. Здогадуюся що в ній, і серце в секунду починає калатати з усієї дурі, що скажене...

Бляха... Хочу бачити, що на знімку, і хочу її обійняти. Бажання бути поруч сильніше, ніж будь-коли до цього. От тільки мозок реагує трішки інакше, ніж тіло — я не впевнений, чи зможу їй довіряти на всі сто відсотків. Так, вона дала мені надію, повернула віру в можливість стати батьком, але... чи сама дитина від мене — усе ще маю сумнів. І разом із тим — я не хочу його мати. Двояке відчуття, з яким маю розібратися сам. І на це мені потрібен не тільки час, а й достовірна інформація, що вона не зраджує. Що вона — лише зі мною. І тільки моя.

Обходжу автівку, аби відчинити для неї двері. Таня бачить мій погляд і протягує папку сама. Мовчки.

Беру. Всередині трохи недобре... Відчуття, ніби останні кілька років не гантелі тягав, а одні цигарки: тахікардія, що в шістдесятилітнього, а до того віку мені ще двадцять два роки...

Зволожую губи, намагаючись тримати себе в руках, і відкриваю теку.

Він... знімок її маляти.

Колись так радів Аміні, як цій дитині зараз.

Відчуваю Танін погляд скронею. Він уважний, ймовірно, вивчає. Ледь всміхаюся цьому.

Очима пробігаюся по висновку, прикріпленому до знімка. І затримую дихання на графі «стать дитини»: «чоловіча».

Чорт.

Якщо він дійсно від мене... я її не цілуватиму. На руках усе своє життя носитиму.

— Сідай в автівку. Тобі не можна мерзнути.