14

ТАНЯ
Дивлюся у простір для чогось відтворюючи вираз його обличчя, який змінився на очах. А потім... різко, ніби отримав ляпаса, розвернувся і пішов, залишивши мене в квартирі. Двері грюкнули гучніше, ніж я колись чула у брата. І всередині в один момент усе похололо... Можливо, справа не в мені, та його погляд усе одно нагадав мені сканер.

— Рентген, бляха...

Біс, я не повинна була їх показувати. Мабуть. На тих фото точно була зрада. І його дружина, якою б святою для нього вона не була.

Аміна — донька чоловіка, що на фото. Вона не ЕКО. Це очевидно, як два плюс два. І якби я не полізла з ганчіркою у той стіл... Їх усе одно б хтось знайшов.

Чорт, тепер я почуваюся ще й винною...

Ступаю до столу, де він розсипав фотографії. Почуття провини точить зсередини, зачіпаючи самоповагу, і мене це дратує. Збираю фотографії всі до єдиної. Готова викинути їх просто у вікно. Але не роблю цього. Кладу у файл, у якому вони були, і ховаю в нижній ящик столу. А потім іду на кухню й роблю собі чай. Просто щоб перемкнути увагу.

Серце вистрибує з кожною хвилиною сильніше. Я з усіх сил намагаюся його втихомирити, але думки про те, що сама все зіпсувала, лише змушують його вибухнути. Та разом із тим... на душі якесь дивне полегшення. Я ж... не ревную його до покійної дружини?

— До жіночої консультації сьогодні, можливо, не доїду... — шепочу собі під ніс і надпиваю гарячий напій. — Егоїстка ти, Таню...

На годиннику рівно друга дня, коли чую, як він відчиняє квартиру. Я якраз на кухні біля вікна. Повертаюся очима до нього. Він зупиняється ще на порозі. Мастить мене поглядом, від якого мороз вкриває спину. Ковтає. І говорить те, що змушує спіткнутися подумки:

— Поїхали.

У моїй голові зараз не найкращі думки, але... дістаю із шафи верхній одяг, нічого не запитуючи. Максим допомагає мені одягтися і ми виходимо з квартири.

У ліфті він зосереджується на моїй вагітності. І раптом запитує, як я себе почуваю. Чи варто видихнути — не знаю. Але очей підвести не сила.

— Дякую. Нормально. Токсикозу майже немає.

Чому я ляпнула саме це — теж не знаю. Мабуть, щоб пожалів...

— Розповідай. Від свого дня народження до сьогодні, — звучить після хвилини тиші.

Чорт.

Двері якраз роз'їжджаються в різні боки, а я починаю розповідати. Кількома реченнями. Дорогою до його авто. Від миті, коли втекла. Як жила раніше — і згадувати не бажаю, воно ще досі болить...

— Ти сказала, що ви познайомилися з Алевтиною в офісі твого боса?

— Так.

— І вона тобі допомогла втекти... — він вражений.

— Якби не вона... — опускаю погляд на власні руки, волію змовчати. Те, що подруга, ймовірно, мала на мене плани... по-своєму гнітить і труїть душу. Доводиться стиснути кулаки і втягнути руки в рукава тренча.

Він вдумливо дивиться на мене зверху вниз, зупинившись біля машини. Я ж — собі під ноги поруч з ним.

— Руслан бачив тебе з Вороном, — кидає так, ніби це щось заборонене.

— У ліжку? — вилітає з мене перш, ніж подумала. Прострілюю його обличчя поглядом. Від усвідомлення, що мене підозрюють у не меншій зраді, ніж тій, що була на фото, серце різко підстрибує кудись угору, до горла, стискаючи зв'язки, наче зашморгом... — А ти? Тебе ніхто з іншою жінкою ніколи не бачив?

Облизую й так обвітряні губи. Лють ледь стримую. Хочеться не стільки вколоти, скільки поставити на місце. Бо моє з Вороном нічого не значить, проти інтимних доторків іншої жінки до сорочки Максима учора вранці. Хоча і це не моє діло...

— Я була простою помічницею Ворона. У мій обов'язок входило супроводжувати його на всі заплановані зустрічі, — кажу здавлено, стиснувши зуби.

— Таню... — він робить паузу. Дихає. Гучно. Як вранці, коли тримав ті фото в руках. — Я лише намагаюся зрозуміти, хто і яку гру затіяв. І якщо це лише домисли мого водія...

— Між нами ніколи нічого більшого, ніж стосунки боса і підлеглої, не було. — Мимоволі торкаюся горловини светра, стискаю її в кулаці, стримуючи гнів. Пам'ять мимоволі підсовує ті кілька єдиних моментів, які дійсно могли б перерости у щось більше ніж робочі стосунки, але... —  Ні він, ні я... жодного разу не перетнули межу.

Господи, звучить, як виправдання з моїх вуст!

Максим кілька секунд просто дивиться на мене. А потім:

— Я тобі вірю.

Чорт!.. Усього три слова! Від яких у мене перехоплює дух.

Він торкається моєї руки, ніби ненароком. І, нарешті, відчиняє дверцята. 

Я сідаю в машину вже зовсім з іншим відчуттям. Уперше за довгий час мені не потрібно нікому нічого доводити. І в це майже нереально повірити...