13

МАКСИМ

Я повертався лише для одного — щоб побачити його очі. Побачив... ту саму безтурботність дорослого хлопчика, який завжди знав, що бреше. І навіть знав, що за це доведеться платити...

Цинічна інфантильність.

А зараз сиджу у своєму авто і чомусь думаю, що Аріна не збиралася від мене йти... Її образи, сльози, депресії... І ті слова: «я помилилася з вибором»... сказані у паніці.

— Я теж... — видихаю з легень увесь кисень.

Тисну педаль і заводжу двигун. У руках — якесь безсилля. Але мушу згребти себе докупи: розклеїтися зараз — усе одно що на шибеницю...

Я їду до Мар'яни. Це недалеко від мого офісу... В голові спливає образ Тані вже під будинком колишньої. І, як згадка самому собі, — я мав її завезти стати на облік. А ще — Ворон.

Ні, це якийсь абсурд. Вона не Аріна. До того ж, зіграти саме на моїй безплідності...

Відчиняю ривком двері, виходжу сам, захлопую і слідом ставлю на сигналку. Йду до квартири, у якій не був більше восьми місяців. До жінки, яка акуратно виставила мене зі свого життя після одного питання, здатного змінити мій світ ще тоді.

Вона відчиняє двері майже одразу по дзвінку. На руках — крихітне немовля, смокче свій палець. А десь із середини квартири лунає чоловічий голос. І телевізор. Пахне грудним молоком і... нею. Забагато феромонів навіть для такого бабія, як я.

— Пробач. І привіт. Був недалеко. Вирішив привітатися.

Мар'яна думає якусь мить. Але відповідає, прикриваючи себе сорочкою.

— Ти щодня майже поруч. Пробачаю. Але... у мене сім'я, тож...

Дивлюся на дитину, намагаючись упізнати в ній себе. Не виходить.

— Ти став свідком власної зради?

— Я не знав.

— Ти знаєш... я навіть цьому вірю. Ти давав Аріні надто багато часу, щоб формувати твоє бачення ситуації.

— Ти дуже компетентна. І... уважна.

— Можеш зайти, але не впевнена, що моєму чоловіку це сподобається.

— Ні, дякую.

Єдине питання, яке збирався озвучити, залишаю за собою. У пазусі. Воно більше не має ваги та значення — у неї все добре, і порушувати їхню ідилію я точно не буду. Тому йду...

Ще кілька довгих хвилин я сиджу в автівці. З думками, які вже нічого не змінять. Розумію одне — я можу лише жити. І та брехня, яку більше як вісім років вважав за правду, більше не повториться. Хіба що вимкнути голову і жити життям інфантильного йолопа.

Я повертаюся до Тані. Дівчини, від якої тепер залежить, скільки ще брехні залишилося в моєму житті...

Привіт, мої хороші! 
Здавалося б, на такій ноті можна завершити роман... Але, ні.  Моїм героям ще доведеться пережити багато моментів, які змусять їх подумати над власним вибором. До щасливого кінця ще трішки задалеко.

❤️Дякую, що Ви зі мною.❤️

З любов'ю, Ваша Тая )