12

МАКСИМ

Таня повертається до кімнати й зачиняє за собою двері. Проте за мить знову їх відчиняє.

Це натяк? Та я згадую про стіл, про який вона говорила напередодні. Заглядаю до кімнати: стільниця під клавіатуру стоїть збоку, прихилена до шафи. А на столі...

Чорт, фотографії, про які вона згадувала, акуратно складені зображенням догори. Я втрачаю дар мови, ще навіть не підійшовши до столу.

Аріна. Вагітна? Усміхнена. Щаслива... Така, якою ніколи не була зі мною.

Дихання остаточно збивається, коли на одній із фотографій я бачу дату, близьку до дня народження Аміни. Піднімаю кілька верхніх...

Інший чоловік. Вони цілуються. У парку. Його рука лежить у неї на животі. Вона обіймає його за шию. Та головне — Аміна схожа на нього: волоссям, родимкою...

Кидаю погляд на вагітну Таню. У голові стріляє: "Бойко Тетяна... За сумісництвом коханка...". У цей момент мізки видають здогадку — від Ворона. І пояснити собі, чому так, я не можу.

Розвертаюсь різко. Кинувши фото на стіл, як непотріб, узявши тільки одну...

Авто. Воно зараз здається мені єдиним рятувальним кругом у цьому вирі. Сідаю за кермо і тисну газ. У підлогу. Світ — звузився до сірої дорожньої смуги. Навколо — суцільне полотно. Зупиняюся лише на світлофорі.

Я цілеспрямовано їду до того, хто зумисне зробив із мене бездітного.

Чорт, Мар'яна... колишня коханка колись запитувала чи хотів би я мати від неї дітей.

Можливо...

До неї заїду обов'язково. Але спершу — Остапенко...

Я в лікарні. Вриваюсь на поверх і вдихаю. Глибоко. До його кабінету йду — як до себе додому. На рецепції питають до кого, й на котру годину, та я  ігнорую.

Стукаю. І одразу відчиняю двері. Остапенко за столом, щось пише.

—Зайнятий, – його голос безапеляційний. Але одразу виправляється:

— Максиме... Ігоровичу. Так? Проходьте, будь ласка! — Вказує рукою на крісло. Усміхнений. Життя вочевидь вдалося.

Проходжу. Сідаю за стіл. Усе, що хотів сказати... Мовчу. Лише погляд. І ті відчуття, якими не керують. Які здатні лише проживати.

—Що вас привело?.. До мене?

Нервує. Стукає ручкою об стіл з біглим поглядом по мені, столу. Тоді, як я бачу відповідь у його очах — він знав. Від самого початку знав, що вона водить за ніс. Обох. Знав і дозволяв їй жити так, бо якби не знав... я б зараз не виховував його доньку.

—Максиме Ігоровичу. Якби ви... оголосили свій прихід... — ковтає. Повертає погляд на полицю шафи, де годинник, і я бачу її відсутність. Без шраму, але й без родимки. От тільки на фото вона є. І у Аміни є.

— У мене зараз пацієнт. Але якщо...

Та нам не дають поговорити — двері відчиняються різко.  Лаборант з пробірками на таці і поглядом собі під ноги, проходить аж до столу. Остапенко кашляє, а я вперше думаю, що людей із родимкою достатньо. Як і рудих, і кучерявих.

—Максиме Ігоровичу. — наголошує на мені.

Усвідомлюю, що дивлюся в стіл. Ніби на ньому не відповіді, а саме життя.

—Ваші лаборанти часто помиляються. — Все, що кажу. Встаю і виходжу, навіть не зачинивши за собою двері.

На коридорі зупиняюся. Вдихаю рівно стільки, скільки потрібно, щоб вирівняти дихання.

—Ти бовдур? Сюди приходити... — долітає через секунду до мене з кабінету. І якогось нечистого я повертаю голову. Слухаю того, хто має повноваження розпоряджатися життями.

—А якби він тебе впізнав?! — Остапенко на емоціях.

—Хто? — грубий голос лаборанта зовсім байдужий.

—Хто? Левицький!..  — стисло гаркає Остапенко. А потім: — Двері закрий.

І я розумію, що той, хто на фотографіях з Аріною, зараз у його кабінеті...