11

МАКСИМ

— Тетяна Бойко. Особиста помічниця Ворона… — звітує мені Руслан, поки я проходжуся поглядом по якихось сумнівних виписках із Національного банку.

— …за сумісництвом його коханка.

«Коханка…» — відлунює в голові.

Але навіть якщо й так, дещо не сходиться. Дати навпроти її підпису не вкладаються в хронологію. Вона не могла бути там у ці дні…

— Як ти це дістав? — запитую його.

— Маю незначні зв’язки.

Це конфіденційна інформація. Її не мали права видавати на руки.

Кидаю погляд на Руслана, який зараз здається мені дивним. Вивчаю його впевненість, міркуючи над мотивом, поки він чомусь раптом не починає виправдовуватися:

— Я просто хотів перевірити. Бо сам бачив їх обох на власні очі.

Не знаходжу, що сказати. Лише подякувати. І зробити власні висновки...

З його машини виходжу якраз тоді, коли в кишені вібрує телефон. Дивлюся, хто. Марина. Отже, до Тані сьогодні вже не вийде. Я повертаюся додому…
 

ТАНЯ

Яєшня, овочі, фрукти... Усе це не мало смаку. Моя увага була зайнята побаченим на фото. Хоча вони — не єдина причина.

Він.

Голос чоловіка, який цілував удень, увечері став зовсім чужим. Беземоційним. І це гнітить найбільше, бо я науявляла собі щось значно глибше.

Та внутрішня я говорить інше: там була його донька, тому він і не міг інакше.

Мабуть.

Відкладаю телефон, який і досі стискаю в руці. Вирішую зібрати розсипані підлогою фото. Підіймаю стільницю.

«Я — випадково», — запевняю себе.

Але в столі таки перевіряю решту ящиків, у яких нічого більше не знаходжу.

Чому хочеться вити вовком — не знаю.

Лягаю в ліжко.

Думки лише про те, що сьогодні відбулося. І про те, що може статися. Усі можливі варіанти.

Я довго не можу заснути. Але зрештою засинаю...

Ранок — усе за звичкою: душ, чай, бутерброд.

О дев'ятій чую скрегіт ключа в замку.

Дивно, та серце чомусь не вилітає. Мабуть, тому, що ми домовлялися. Але коли його очі зупиняються на моєму обличчі... усе стає раптово тісним, задушливим і безкисневим.

Він пропалює мене пекучим поглядом. І коситься у спальню, ніби там має бути хтось.

— Я хочу знати про тебе все. Таню.

— Все? — Я зовсім нічого не розумію.

— Все. І без брехні.

Я змушую себе залишатися на місці. Посеред кухні. Без зайвих кроків. Навіть без дихання. Лише з відчуттям, як серце зміщується десь у спину і як озноб підіймається шкірою вгору, ховаючись на потилиці у волоссі.

— Я...

Чорт, світ стає вузьким. Лише його очі — і ті перетворюються на дві бездонні чорні цятки у яких безпомилково бачу все своє минуле.

Стає важко згадувати, не те щоб говорити.

— Від чого ти втікала до останніх твоїх робочих буднів в офісі мого конкурента.

"Конку..?"

Всередині стає дурно, а дихати — ще важче, ніж мить тому.

Я знала всіх конкурентів свого боса, але його...

Якщо це той самий Левицький, то я уявляю, якою виглядаю зараз у його очах...

Відчуваю, як поступово німіють пальці рук. Та можу лише відвести погляд.

— Я... втікала від брата.

Він коротко киває.

— Одягайся. Дорогою розкажеш.