10

МАКСИМ

До вечора я у переговорній, але думки тільки про Таню. І про Аміну. Під кінець дня телефоную няні і прошу, щоб вони обов'язково погуляли перед сном. Звіряю останні цифри, які уже пливуть перед очима, але мушу все проконтролювати особисто. І лише потім дозволяю собі піти.

Удома мене ніхто не зустрічає. Пересвідчившись, що в кімнатах нікого немає телефоную Тані. І, як завжди по телефону з нею, бракує слів.

—Все добре? — питання замість "привіт"...

—Я... щойно з душу.

—Гаразд. Я замовив вечерю.

—Дякую. Кур'єр щойно був. — вона ніби обриває фразу. Чи мені здається.

—Таню, усе гаразд?

—Я... випадково... поламала стіл у кімнаті. — вона невпевнена.

—Не поранилась? До тебе приїхати зараз? — я сіпаюсь до дверей.

—Ні. Ні, зі мною все добре. Просто... тут були фото.

Фото? Аріна могла тримати наші спільні фото у своєму столі. Та я туди ніколи не заглядав. У нас були свої кордони і ми, здавалося, поважали їх.

—Мені приїхати? — питаю вже тихіше. У коридорі чую шурхіт і я не хочу, аби Аміна застала мене зненацька.  Та вона вривається до мене із радісним вигуком, а в руках у неї кошеня.

—Тату!

—Не варто. Це почекає до завтра. — чую поспішну відповідь на іншому кінці телефону. Таня відключається перша.

Повертаюся до доньки. Беру її на руки разом із кошеням. Я радий бачити її радість, та  ені все одно заважає інформація від Тані — "фото".

Вечеря проходить під напругою: Аміна розповідає як вона знайшла пухнастого, а я ніяк не можу перемкнути увагу на неї. Щось ніби змушує летіти до квартири, де Таня.

Після вечері дозволяю доньці один мультфільм замість книжки. Потім вкладаю спати. Вийшовши з дитячої прошу Марину затриматись ще на годину.

—За додаткову плату, — пояснюю.

Вона погоджується. Але щойно я залишаю двері своєї квартири, як в руці вібрує телефон.

Руслан.

Це не той випадок, коли він дзвонить «просто так». У цю годину він телефонує тільки тоді, коли сталося щось серйозне.

— Так?

— Максиме Ігоровичу, ви зараз можете говорити?

У грудях неприємно стискається. Я автоматично озираюся на двері своєї квартири, ніби відповідь на це питання може стояти просто за ними.

— Кажи, — дозволяю йому.

Руслан мовчить секунду. Для нього — занадто довгу. І в мене всередині остаточно холоне.

— Я знайшов деяку інформацію по Тетяні.

Завмираю. Пальці самі стискаються на телефоні — "по Тетяні". Я не давав такого розпорядження. Не просив його шукати. Але тепер мені цікаві не лише його мотиви, а і все її життя до мене.

Бляха... ще кілька секунд тому мене тягнуло до неї — майже фізично. Хотілося сісти в машину, приїхати, побачити її обличчя і розібратися з якимись там фотографіями. Та тепер...

— Що саме?

— Не телефоном.

— Де ти зараз? — запитую роззираючись. Ніби нас хтось може підслухати.

— Біля офісу. На вашому парко-місці.

— Чекай мене.

— Максиме Ігоровичу...

— Що?

— Вам краще побачити це до того, як ви поїдете до неї.

У мене перехоплює подих — "До неї"... Отже, Руслан знає, куди я збирався.

Я вкотре за весь день повертаюся в думках до дівчини, яка увірвалася в моє життя мов вітер. І яка змусила дивитися на мій світ інакшими очима. Бачити і чути... Але я досі нічого не знаю про неї. Думав, але так і не став перевіряти.

— Я буду за двадцять хвилин, — відповідаю. І відключаюся.

Ще секунду стою посеред коридору, дивлячись на згаслий екран. А потім викликаю ліфт...