9.

ТАНЯ 

Я знову у його квартирі. І знову думки штурмують мої мізки, але я не наважуюся поставити питання, яке мене хвилює найбільше: про ДНК.

Він закриває нас на внутрішній замок, проходить повз мене і йде на кухню, навіть не роззувшись. Поспіхом ставить чайник і робить чай. Трав'яний. А потім повертається і, як маленьку невпевнену в собі дівчинку, бере мене за плечі й скеровує до столу. Сам сідає навпроти.

— Ось твої ключі, — кладе переді мною ту саму в'язку із трьох ключів.

— Дякую, — зронюю коротко.

Зараз чомусь стає соромно дивитися йому у вічі. Але й віри до нього я ще не відчуваю. Лише острах: він — дорослий, прагматичний чоловік. Йому сорок. Напевне. А я... якихось двадцять сім. І та жінка... гарна, ефектна.

Та мої губи й досі тремтять від його цілунку, нагадуючи як це було приємно. До щему в серці.

— Таню. Подивись мені у вічі.

Підводжу на нього очі. Він дивиться на мене проникливо. Але недовго.

— Ти даси дозвіл? На ДНК?

Ну, звісно. Йому потрібні лише факти. Голі факти!

— Дам.

Ковтаю. Чомусь злюся. Знову сльози підходять до самого верху. Бо щойно я дала обіцянку бути фактично його утриманкою. Тут, у квартирі, де мене ніхто не бачитиме і навіть не знатиме, що я є. Поки він з іншою... можливо.

Даремно я не полетіла...

Він киває. Підсовує чашку чаю, а сам підводиться.

— Ти казав, що... я тобі потрібна, — сльози зриваються з повік. Самі. Розбиваються об стіл, об мою долоню. Я намагалася їх втримати, але... не змогла.

Максим зупиняється за моєю спиною. І, здається, повертає погляд на мене.

Та я залишаюся сидіти. І навіть тримаю рівно спину. Лише змахую образу у вигляді солоних сліз зі свого обличчя.

— Казав. І ти мені дійсно потрібна. Але у мене Аміна. Після смерті матері вона не може прийняти іншу жінку.

— Саме тому ти поселив мене тут?

— Я можу тебе забрати до себе. Та не впевнений, що спільне проживання піде вам обом на користь. Особливо зараз, після тієї сцени в ресторані.

Чорт, він правий. Я не повинна вриватися у його життя, у життя його доньки отак просто, без дозволу. Але як не стати жертвою обставин — я не знаю. Бо це найболючіше...

— Якщо щось потрібно... — він легко й стримано переводить подих, — кажи.

— У мене немає одягу, і мені потрібно стати на облік, — випалюю скоромовкою. Бо сміливість кудись дівається.

— Завтра я за тобою заїду о десятій. Будь готова.

Тепер він точно йде. Але мене все одно не відпускає відчуття, що я тут гостя.