8

МАКСИМ 

Веду Таню з кабінету. Поки в моїй голові дві думки змагаються за місце першості. І перша з них таки Аміна: я не досяг мети у розмові з донькою, обід — зіпсований, як і настрій у обох. Але друга...

Друга — про зустріч із Мілою. Під моїм будинком. І її брехню...

"
— Що ти тут робиш? — запитую Мілану, яка стоїть під моїм будинком біля авто. 

Вона лякається. І рвучко ховає ґаджет у кишеню.

Ніколи б не подумав.

— Максе! Я... була в крамниці і... побачила твоє авто, — нервово усміхається. — Подумала, що, може б, ми... поговорили, — останнє слово видихає. Так, ніби їй важко було його сказати. Ніби це не вона останні три дні писала мені в месенджер і одразу видаляла свої повідомлення.

Її очі червоні. Вочевидь, від сліз. В іншому випадку їх міг нашмагати тільки вітер.

— Сідай у машину, я запізнююся на роботу.

Мілана шморгає носом, стисло тягне губи в усмішку, ніби я щойно їй відмовив. Але обходить автівку...

Сідаю за кермо сам. Спрямовую на неї погляд: завжди зібрана жінка зараз ллє сльози ледь не на моїх очах...

— Що сталося? — заводжу двигун.

— Я... планую перервати вагітність.

Не чекав цієї заяви від неї. Перед очима одразу постає сцена в ресторані. Її відчай, страх, а зараз — власне...

Викручую кермо з парковки. Перед очима всі ті повідомлення, які вона так старанно видаляла одразу після відправлення мені. І Таня... Образ останньої не дає серцю вільно битися. Стискає його, щойно подумаю, що вона могла полетіти.

— ...Я не знаю, Максе! — Міла не володіє собою. Її різка жестикуляція і крики діють мені на нерви. Та я стискаю зуби, слухаю... ніби жодних домовленостей між нами ніколи не було, а я раптом вирішив зникнути з її життя.

— ...Ти не відповідаєш на дзвінки, а я — боюся бути одна! Як мені ростити нашого сина, коли ти не з нами?! Як мені... бути щасливою матір'ю, коли ти не знаходиш для мене часу!? Зате знаходиш його на якусь вагітну жінку! І... як мені потім казати дитині, що його батько...

Вона різко обриває монолог.

Тепер звучить пауза. Та сама, як і після грози — очікувана і жадана.

Зиркаю на телефон, екран якого щойно спалахнув світлом — мабуть, від пальця. Міла хлюпає носом. Тягнуся до бардачка, дістаю пачку Аміниних носовичків і вкладаю в її руки.

— Не люблю жіночих сліз у парі з криками. Особливо, коли всі межі між нами чітко були виставлені. До того ж... є одне «але».

Світлофор попереду змушує зупинитися — червоне.

Я знову кидаю погляд на телефон, який постійно тримаю в руці. Думка про те, що Таня не повинна побачити Мілу, рве мізки. А Руслан уже мав би під'їжджати до офісу — дорога чиста.

І лише потім повертаю голову до Мілани.

Дивлюся на жінку, яку колись хотів бачити у своєму ліжку... А зараз намагаюся витримати її присутність у своєму авто.

— Міло, скажи чесно, я у тебе завжди був один?

Її реакція однозначна: очі починають бігати моїм обличчям, кутик губи раз по раз смикається вгору. Посмішка так і не з'являється. Натомість сльози висихають моментально.

Якщо це гра — ефектно.

Якщо ж ні...

Відпускаю гальма.

— Мілано, давай так: завтра в другій половині дня я заїду по тебе. А сьогодні... мені потрібно на роботу.

— У тебе одні відмазки... — вона вдає ображену, ретельно ховаючи за цим розгубленість.

— Я викличу тобі таксі.

— Я так і знала... — здуває з чола пасмо волосся.

В руках стискає, а потім розриває серветку навпіл, не зводячи з неї погляду. Наче там усі факти про моє життя.

— Не перегинай, будь ласка, — глушу двигун.

Кілька секунд дивлюся на неї, але в душі вирує смерч.

Я ставлю собі питання, відповідь на яке знав ще задовго до цієї розмови: навіщо я їй?

— Я ніколи тобі не брехав. І ти погодилася на умови, бути коханкою. То що тепер? Вагітність? Хочеш перервати — можеш переривати.

— Тобі геть байдуже?! На мене, на сина...

— Наскільки я знаю, стать на ранній стадії нереально визначити, — зауважую.

— У мене четвертий місяць!

— Четвертий? — я опускаю погляд на її пласткий живіт.

У Тані п'ятий. І живіт досить добре округлився. А тут... До того ж...

— Міло, скажи мені: як... ти від мене могла завагітніти? — вмикаю поворот і звертаю на парковку до офісу. — Бо п'ять місяців тому я був за кордоном. І місяць по тому, я з тобою не бачився. А потім... я літав у Сан-Франциско ще на два тижні, — повертаю голову і дивлюся їй у вічі.

— Я... н-не... — вона замовкає.

Бігає поглядом, мовчки шукаючи в голові виправдання.

— Все очевидно, — підсумовую.

Беру ключі від автівки в руку і виходжу з машини. Роблю останній галантний жест: відкриваю для неї дверцята і проводжаю поглядом.

Мілана ковтає. Її губи ще щось мають сказати — плямкають, як риба у воді.

— Не люблю, коли мене мають за дурня, — нагадую їй.

Врешті вона проводить пальцями по коміру моєї сорочки. Каже коротке «пробач» і йде.

Швидким кроком — до дороги.  "

Та фраза, як контрольний постріл у голову, змусила її сіпнутися. Лише на мить. Та цього було достатньо, щоб вловити у її очах фальш.

І навіть страх.

І майже правду...

Зараз я дивлюся на вагітну дівчину, яка стоїть переді мною в ліфті.

І точно можу сказати: у Тані був відчай. Вона захищалася, змушувала мене повірити в неможливе. Але Мілана... Ця перевершила себе.