7.

ТАНЯ 

Я розумію, що мала б реагувати інакше — він мені нічого не обіцяв. А слова... очевидно, важливі лише для мене.

— Таню?

Відриваю погляд від вікна — Руслан тримає для мене двері до кабінету. Несвідомо закушую губу й роблю крок. Більше не можу. Мені здається, що зараз я переступлю межу, яку раніше ніколи не дозволила б собі переступити. Перед очима постає Міла. Самодостатня, вродлива, амбітна... Та, від якої не відмовляються.

Господи! Він ніколи б не обрав мене, а я даремно залишилася. Мені потрібно було летіти. Йому просто потрібна дитина, підтверджена ДНК.

Та я знову змушую себе зробити крок до його кабінету. Свідомо. Більше не боюся. Я все бачила, і цього достатньо, щоб зробити правильні висновки: вона — перша.

Руслан іде, залишаючи мене саму в його кабінеті. Мимоволі оглядаюся довкола. Стіл, кілька вузьких шаф по обидва боки, заставлених папками, і кілька шкіряних крісел.

Вирішую залишитися стояти, але переходжу до вікна. Ще кілька хвилин я просто спостерігаю вузьку смугу світла, що падає на підлогу з-під жалюзі, поки думки займають свої місця.

Двері кабінету відчиняються раптово, а його присутність заповнює приміщення ще за мить до його появи. Твердий чоловічий погляд одразу знаходить мене. Оцінювально ковзає по мені з голови до ніг і повертається до живота, зупиняючись на ньому так, ніби прагне прошити його наскрізь.

У голові в цей момент рівномірно стукає його фраза: «хотів би стати всім». І чомусь стає нестерпно від того, що я більше в це не вірю...

Не витримую цього погляду — кладу руку на місце, де відчуваю ніжку малюка. Він не виглядає ні винним, ні стривоженим. Навпаки. Він має вигляд чоловіка, який чогось дуже прагнув і нарешті домігся свого. Саме так завжди виглядав мій колишній бос після успішно укладеної угоди.

Максим видихає — тихо, але для моїх вух цей звук здається гучним. Підходить до мене, кидаючи теку, яку досі тримав у руці, на стіл. Від цього звуку моє серце починає шалено калатати — я розумію, що зараз відбудеться розмова, важлива для нас обох. Та вперше не боюся, що він це почує.

— Добре, що ти залишилася, — він дивиться мені у вічі. Голос сухий, байдужий, ніби саме він не просив мене залишитися.

Чорт. Як я могла помилитися з ним?!. Як колись зі своїм братом.

— Не впевнена.

Слова легко й необдумано злітають із моїх губ.

Максим правильно розуміє мою реакцію — відводить погляд убік, а потім визирає у вікно. Зітхає. Без пояснень і обіцянок повертається до свого столу.

— Якщо вона й вагітна, їй із тобою не змагатися.

Намагаюся збагнути сенс почутого. Його фраза не вкладається в голові.

— Чому? — запитую, намагаючись стримати хвилю паніки, що підступає до горла разом із нудотою.

Він спирається на стіл пальцями. Із його грудей виривається майже стогін. А потім ледь схиляє голову й знову ковзає по мені поглядом. Але говорить те, від чого всередині все стискається:

— Тому що ти відкрила мені очі на правду.

Я завмираю. Серце ось-ось вилетить через горло. Руки... пальці стискаються в кулаки надто сильно — нігті впиваються в долоні, а мозок відмовляється прокручувати почуте в сотий раз за секунду. Та я силою волі опановую розгубленість.

— Але вона може бути вагітною... від тебе. — Повторюю його слова, бо вони все одно дряпають душу.

— Можливо.

Максим більше не дивиться на мене. Я бачу, як його погляд зупиняється на стіні, і розумію лише те, що він, як і я вранці, шукає вихід у власних думках. Зрештою він повертається до мене, підходить впритул і довго дивиться мені у вічі.

— Я відвезу тебе додому, — говорить майже пошепки. Мені.

— Максиме, я...

— Будь ласка, давай сьогодні без слів. Просто... — він різко замовкає, облизує губи, і я розумію, бачу: він готовий мене...

Чорт... чоловік, якого я тричі за ранок бачила різним, чиїх учинків і слів не розуміла, зараз накриває мої губи своїми. Без поспіху. Даючи мені можливість його зупинити.

Але... я цього не роблю...