6.

ТАНЯ

Сиджу так довго. Люди міняються перед очима, змішуються, кудись йдуть, а потім приходять... але я залишаюся на місці. Мабуть для того, щоб мене знайшли. І мене знаходять.

Чоловік спотривної статури, зі світлими очима і світло-русявим волоссям, запитує чи я Тетяна. Киваю йому. Він проходиться очима повз мене.

—Ви без багажа?

—Сьогодні — так. — кажу без пояснень.

Він киває, представляється Русланом і поглядом запрошує мене йти за ним...

Його авто дуже близько до виходу з аеропорту. Напевне він один із тих, для кого заборони не існує.

Сідаю в салон на заднє сидіння. Почуваю себе трохи незатишно. Легкий аромат сигарет ніжно торкає мою нервову систему, і нудота одразу дає про себе знати. До цього ще й маля всередині починає вередувати, ніби прагне зупинити усі мої дії.

Руки чомусь тільки зараз починають тремтіти. Але я глибоко вдихаю, намагаючись придушити тремтіння, а заодно й відчуття. Ще один вдих. Повільний. Глибокий. Мені потрібно заспокоїтися. Заради себе. Заради маляти.

На під'їзді до міста Руслан приймає виклик, мовчки слухає і одним рухом скидає дзвінок. Дорога містом далі — чиста. Ніби хтось навмисне прибрав автомобілі. Або ж він знає, де немає трафіку.

Біля величезного скляного будинку він зупиняється. А в мене, разом із двигуном, здається, зупиняється серце. Бо для мене в таких місцях вирішуються не тільки долі контрактів, а й людей. І разом із тим я розумію: якщо я вже тут, то й відносини між нами не можуть бути просто особистою справою.

Мені відчиняють двері автівки перш ніж я усвідомлюю, що маю вийти. І проводять всередину.

Прохідна. За скляною стійкою кучкуються кілька озброєних охоронців, але нас пропускають навіть без перевірки. Далі — ліфт. У нім я завмираю навпроти чоловіка, який професійно вдає, що йому до мене байдуже. Аж поки двері не роз'їжджаються у різні сторони.

Руслан знову вказує напрям. І я виходжу з ліфту, як людина, яка вже пошкодувала про своє рішення, але повертатися пізно.

Попереду приймальня. І кабінет. Без красномовних вивісок і імен. Просто двері, за якими можливо зараз ховається він.

Серце зрадливо пришвидшує ритм. Я — механічно займаю місце праворуч, біля вікна. Руслан зупиняється біля столу секретаря.

— Максим Ігорович на місці?

Від самого імені по спині проходить озноб.
Я знала, куди їду, знала, до кого, але почути його ім'я тут, виявляється зовсім іншим.

— Ще немає. Він просив вас зачекати.

Руслан киває.

— Це що?

Я мимоволі кидаю погляд на чоловіка, який повертає до себе якийсь папірець і пробігається очима по тексту.

— Готую... кхм, контракт. На сьогоднішню зустріч для шефа.

Далі між ними пауза. Кілька секунд, але мені достатньо щоб зрозуміти що я тут зайві вуха.

— Чому ти? Де Олена?

— Вона відпросилася.

Вони перекидаються ще кількома репліками прихованими за змістом, поки я нервово ховаю руки глибше в кишені. Ніби так можна стати невидимою. Бути свідком таких розмов для мене — майже те саме, що випадково залізти в архів компанії. Нічого начебто важливого, але кожне слово змушує закрити долонями вуха. Або вийти.

Більше не слухаю. Погляд сам тягнеться до вікна.
За склом — місто. Висота. Рух унизу. Люди, які здаються маленькими й байдужими до чужих проблем. Я роблю крок ближче просто щоб зайняти чимось очі. Просто щоб не дивитися на двері кабінету і щоб не думати, що станеться, коли вони відчиняться. І тоді помічаю рух унизу.

Спершу просто силует — високий чоловік у світлій сорочці. Він виходить із автомобіля. Я впізнаю його одразу — Максим. Він обходить автівку і відчиняє  дверцята з іншої сторони.

Повітря застрягає десь у горлі. Він не сам. Поруч із ним — жінка. Та сама Міла.

Я не чую, що вони говорять та й не потрібно. Проте завмираю. Максим щось каже їй, нахиляючись трохи ближче. Міла усміхається. А потім вона піднімає руку й абсолютно природним, звичним рухом поправляє комірець його сорочки. Раз. Легенько проводить пальцями по тканині біля шиї. Лише потім відпускає і йде...  

Я дивлюся на них крізь скло не кліпнувши. І усвідомлюю що мене уже зовсім не нудить. Мені просто нічим дихати.