5.

ТАНЯ

—Ти в аеропорту? — його голос сухий, беземоційний. Такий від якого сумніви закрадаються в першу ж мить.

—Так, — відповідаю коротко.

Секундну тишу розсікає його зітхання. Скупе. Ніби я не тягар, але і не та, кого він просив залишитися.

—Будь на місці. Я пришлю по тебе авто. Тебе знайдуть і заберуть.

Розумію, що зателефонувала я таки невчасно.

—Я можу зачекати, — говорю тихо. Знаю, що мене чути.

—Таню, зв'язок переривається, я тебе погано чую. Дочекайся мого водія, прошу тебе. — І саме остання його фраза вселяє крихітну, але надію.

МАКСИМ

На душі дивне полегшення — вона не полетіла, вона — тут.

Збігаю східцями з платформи. І йду до автівки. Сідаю за кермо набираючи Руслана. Даю вказівку привезти з аеропорту до мене в офіс конкретну вагітну жінку. Сам заводжу двигун. Їду додому. Я обіцяв Аміні до обіду повернутися...

За десять хвилин я біля будинку. Перевіряю ґаджет на наявність дзвінків від свого водія. Немає. Не дивно, він ще навіть не доїхав.

Видихаю. Все, що мені зараз потрібно — поговорити з донькою. Вона має зрозуміти. Або...

—Чорт.

І це "або" я збираюся втілити в життя.

У під'їзд навіть не вбігаю — вриваюся. Ніби в інший світ. Ліфт, двері квартири... все відчиняю на автоматі.   Завмираю на мить лише у власному передпокої. Перед очима Аміна. Сидить на барному стільці і ошелешено кліпає оченятами. Ловлю себе на думці, що я надто напружений, донька неодмінно це помітить.

—Тату? — у її ротику цукерка, сама — дивується моїй появі.

Я ледь всміхаюся.

—Привіт, донечко.

Проходжу всередину. Скидаю з себе пальто, недбало кидаю його на спинку сусіднього крісла. Сам сідаю навпроти.

Марина готує щось на краю стільниці. Біля її руки шкірка від банана та пакет від молока — мабуть молочний коктейль. Вдає, що мене не помічає. Але й я окрім Аміни на неї не дивлюся.

Та сама родимка на її шиї нагадує мені, що я ще маю вияснити своє минуле у Остапенка.

—Тату... ти будеш з нами обідати? — невинні дитячі оченята кліпають прямо перед моїм обличчям. Дивлюся виключно у її гарнюні райдужки.

—Аміно, донечко... Я хотів би з тобою поговорити. Як з дорослою. Ти ж у мене доросла дівчинка?

—Не про жінок?

 Її питання... з мене ніби душу виймають. І тому я заперечливо хитаю головою.

—Я хочу тебе записати на одну дорослу лекцію, — брешу.

—Я не хочу. Таня казала мені, щоб я не поспішала бути дорослою.

—Таня? — підіймаю очі. Я знову слідкую за її зіницями, які бігають моїм обличчям.

—Так. Вона казала, що дорослому бути важче, ніж дитиною.

—Умгу. А... ти б хотіла знову з нею зустрітися? — краєм ока помічаю, як Марина косить на мене погляд. Чомусь ця жінка мене дратує. Як і її попередниця. Але я продовжую спілкуватися з Аміною, не з нею.

—Для чого? Вона вагітна, хай займається своїм дитям.

—Вона могла б іноді проводити з тобою час. Ви могли б тренирувати мову.

—Ні. Мені вистачає уроків у школі.

І на це мені нема чого відповісти, бо я розумію злість на світ своєї дитини.

Аміна відвертається від мене. Стрибає зі стільця на підлогу і йде у свою кімнату. Я ненавмисно кидаю погляд на Марину. Вона більше не дивиться на мене, але я відчуваю її осуд. Хоча не можу сказати, що я сильно хвилююся з цього приводу.