4

ТАНЯ

Йду від літака швидко й упевнено.

Брешу. Насправді я ніби втікаю від себе. Від життя, якого хотіла більше, ніж чоловічих рук на своїй талії. А зараз... навіть боюся озирнутися. Бо літак віддаляється від мене разом з моєю мрією.

У голові спливає наша розмова — він переконував, хотів, щоб я залишилася, чорт...

"Ти можеш жити тут... Тебе тут ніхто не турбуватиме... Поки Аміна не оговтається... Вона ще дитина..."

— Дитина. Яка втратила маму. Тому й реагує так, ніби батько готовий втратити ще й її, — шепочу сама до себе.

Попереду автобус, але він не зупиняється. До приміщення доводиться йти пішки. Холодний вітер шмагає по обличчю, забирається під одяг і нагадує про себе кожною крижаною голкою. Хоч ще не зима. 

Нічого. Я лише вагітна, а не немічна. Хоча останнім часом саме такою себе й відчувала...

— Пані, ви не встигли на літак? — молодий працівник зупиняє потік людей біля дверей, пропускає мене всередину.

— Ні. Тобто... Все добре, дякую, — киваю йому. Усмішка виходить натягнута, крива. Змерзлі пальці раз у раз стискають лямки сумочки, а дихання... ніби навколо кисневий дефіцит.

Попереду коридори, які зараз чомусь здаються нескінченними. Люди постійно плутаються під ногами, діти — особливо. Ніби навмисне. Я ловлю на собі погляди, але йду далі. Без багажа. З єдиною думкою, яка пульсує у скронях: маю встигнути. Він... можливо ще тут. Хотілося б.

Н-не знаю. Та помилятися я вмію...

Рука судомно, сама опускається в кишеню тренча, де  пальці стискають уже телефон. Його телефон. На якому його номер. Єдиний номер. Та здійснити виклик не наважуюся. Очима шукаю знайоме обличчя серед великого натовпу й одночасно чую власний мозок: "Ти не зможеш. Там — Аміна. Дитина, якій потрібна тільки мама!". Та я ігнорую цей голос.

Я маю спробувати. Маю дати шанс. Собі. Йому. Нам.

—Я зможу. — диктую собі. Вириваюся з натовпу і вибігаю на вулицю.

Парковка... Іду прискореним кроком між рядів автомобілів, до місця, де було його авто. І якого зараз там нема...

В мені все ніби зупинилося. Як і я сама. Я безглуздо озираюся навколо, ніби вона могла просто сховатися від мого погляду, але...

Заплющую очі намагаючись зупинити хаос в голові. А потім... ноги самі несуть вперед, до аеропорту, на зупинку громадського транспорту.

Кілька хвилин я просто стою. Вдивляюся в автомобілі, що проїжджають повз. Кожна темна автівка на мить змушує серце здригнутися. А кожен наступний автобус нагадує, що окрім його квартири мені нікуди повертатися. Поки свідомість заперечує кожен наступний крок до нього. Зрештою, я ловлю себе на думці що там...

Там... його вагітна коханка.

Чорт...

Його. Вагітна. Коханка. Як і я...

Я не подумала про ту жінку. Я подумала про все! Але не про неї. Не про їхню дитину.

Господи...

Відводжу погляд від дороги й повільно видихаю. Всередині мовби все обірвалося, навіть серце на мить перестало битися...

Розвертаюся. Ковтаю усю свою відчайдушність і заходжу в аеропорт. Все, що мені залишається, це купити білет на наступний рейс.

Бляха, у мене відчуття, ніби я на якомусь роздоріжжі з якого негайно потрібно зійти! І при цьому... бажано не помилитися.

Сідаю у єдине вільне крісло за круглим столом. Пальці ще міцніше стискають телефон в кишені, ніби нагадують, що він є. Що я можу подзвонити і все обговорити просто зараз. Поставити умови, які він ніколи не прийме. Мабуть. І це просто посеред холу, у натовпі людей, які метушаться, як ті мурахи взад-вперед...

"Хотів би стати всім"...

Відкидаюся на спинку стільця й заплющую очі.
У голові знову його голос: «Не хочу тебе втрачати...».

Розплющую очі. Переді мною стоїть пляшка води. "Негазована." Навколо хтось сміється, хтось говорить телефоном, хтось поспішає до виходу.
А я просто сиджу і думаю про життя чоловіка, від якого вагітна...

А потім розблоковую телефон і торкаюся його імені.

Короткі два гудки виклику перериваються раптово. Ковтаю.

—Я... згодна.