3.

МАКСИМ

Виїжджаю з парковки. Впевнений — вона полетіла.

— Можна сміливо будувати плани на найближчий місяць, де жінки тепер займатимуть її години... — іронізую вслух.

Ні. У мене є її номер — я маю спробувати поговорити з нею ще раз. Маю спробувати переконати повернутися. І маю впевнитися що її дитина дійсно від мене.

Я ще раз відтворюю останню розмову з нею . Перебираю епізоди в голові шукаючи підтвердження тому, що вона адекватна дівчина. Попри слова Алевтини. Згадую Її очі. Погляд, який черкав мене. І впираюсь у власне твердження: вона була щирою. Вона — не збрехала.

Стискаю міцніше кермо. Усвідомлення, що ця жінка була єдиною правдою у моєму житті, стає просто нестерпним. Воно розриває мозок. Легені — ніби хтось стиснув, вичавили весь кисень.

В кишені знову гуде телефон. Дістаю — Міла. Ще одна жінка, яка ймовірно вагітна від мене. Не знаю. В цю мить блиск фари у дзеркалі заднього виду — просить пропустити, що й роблю. А потім нова думка успішно прошиває мізки: невже я дійсно міг стати батьком власній дитині?..

Авто скеровую на сусідню смугу, по звичці зиркнувши у дзеркало. І... чорт! Очі вичіплюють з-поміж натовпу позаду дівчину у чорному тренчі. Дуже схожу на Таню. Вона щойно зайшла у автобус.

Гальмую різко. Попереду знак — парковка заборонена і мені доводиться продовжити рух. Повільно. Слідкуючи за автобусом, який за кілька секунд наздоганяє мене. Все, що мені залишається, це їхати слідом.

Займаю місце у смузі одразу за ним, з думкою "я таки хворий"...

Громадський транспорт їде в Київ. Намагаюся не відставати. В голові: що, якщо я знову помилився? Що, якщо білет до Італії був лише приводом?

Це змушує сильніше сціпити зуби.

Кидаю погляд на дисплей: "11:35". Її літак вже мав би злетіти, рейс не відміняли. Це або вона, або...

Якщо це не вона, то я спатиму майже спокійно. За винятком нічних жахіть Аміни...

У столиці автобус звертає на жд вокзал. Паркуюся одразу за ним, ввімкнувши аварійку.

Вона виходить з транспорту остання. У темних окулярах, що закривають пів обличчя. І я не встигаю розгледіти її. Лише волосся, яке хаотично зібране у  гульку. Сама — з високо піднятим підборіддям. В голові на мить навіть мелькнула думка "не вона".

Підриваюся з-за керма і йду слідом. Дівчина мене не бачить. Спускається у підземний перехід, а там звертає до платформи під номером шість. Дивиться на годинник. Поспішає...

Я не відстаю. В кишені різко й гучно вібрує телефон, але я ігнорую. А коли вона зупинившись дістає із сумки квиток, я ловлю очима її струнку фігуру: вона не вагітна.

Чорт...

Зупиняюся. Проводжу рукою по обличчю.

—Ти довбень. — шепочу собі під ніс. Дістаю ґаджет з кишені пальта і прикладаю до вуха навіть не дивлячись хто.

В трубці секундне мовчання, а потім як грім:

—Я... згодна. — Її голосом.