2.

МАКСИМ

Дивлюся їй у спину, аж поки вона не ховається в зоні очікування.

Телефон вібрує в кишені, та мені начхати. Вперше мені все одно, хто там до мене добивається. Аміна під наглядом, а решта...

Виходжу з натовпу й зупиняюся перед ескалатором. Обертаюся в надії побачити її... Але її немає.

У мізках іронічне: «Ей, чувак, ти сам її спровадив. Дав зелене світло, тож... продовжуй і далі своє нестерпно егоїстичне існування».

Пропускаю вперед жінку з дитиною й стаю на сходинку слідом. Дивлюся, як мале тулиться до її ноги й проситься «на ручки». А в мені все перевертається, бо на її місці уявляю Таню з дитиною...

Бляха...

Усвідомлення приходить, як грім серед ясного неба: я відпустив вагітну від мене жінку...

Сіпаюся назад. Але запізно — сходи довозять мене на перший поверх, де я почуваюся мов той слимак.
У голові набатом: «Я бовдур».

— Чорт, Таню! — не втримую власних емоцій.

Серце рветься вперед, але тіло чомусь зраджує — я залишаюся стояти. Зчіплюю зуби до скреготу й стою...

Кидаю погляд нагору, де люди кучкуються біля поручня, створюючи чергу на вихід. Але її серед них немає.

Іду до автомата, беру каву й знову чекаю. Примарне сподівання «а раптом» не дає піти. Потік нескінченно тече туди й назад, але... її нема.

Думка сама муляє: я винен їй життя. Спокійне. Без драм, без зайвих емоцій, які створив у її присутності.
Сцена з Мілою. Істерика Аміни. Той клятий папірець у книзі... Вони не мали б стати приводом для втечі. Проте стали. Як і не мали нести наслідків для доньки — вона сьогодні вранці не хотіла мене відпускати...

Погляд ще довго ковзає чужими обличчями. Та зрештою змушую себе піти...

Біля автівки востаннє озираюся. Ніби вона все-таки може вигулькнути з натовпу. Але ні...

Сідаю за кермо. Злість на себе пече під шкірою гарячим металом. Ні випустити, ні проковтнути. Двері захлопую силою.

Довго. Дуже довго, без жодної думки, я просто сиджу, втупившись в зад "порше"... Ніби те, що я досі тут, може на щось вплинути.

Та все, що зараз можу — завести двигун...

Мої любі читачі! ❤️

Вітаю вас у продовженні історії, яка, здається, вже встигла стати нашою спільною. «Спокуса мільйонера 2» — це ще більше почуттів, пристрасті та розкриття таємниць героїв, яких ми не змогли відпустити.

Дякую кожному, хто знову зі мною. Хто читає, переживає, закохується й проживає цю історію разом із моїми героями. Дякую, що залишаєтеся поруч. Для мене це справді дуже цінно. ❤️