1.

ТАНЯ

Ступаю на першу сходинку… але зупиняюся. Дивлюся на відкриті двері залізного птаха і… розумію, що саме вони є тим, що відсікає минуле від майбутнього.

Люди штовхаються, проходячи повз, а я… стою, не в силах ступити кроку далі…

Нагадую собі, що мене тут нічого не тримає, але… чомусь саме в цю мить у голові ніби складаються пазли, самі собою: він міг би стати для мене таким, як брат. Міг би скористатися моєю слабкістю, принизити, зламати, підкорити. Я чекала від нього саме цього. Але він цього не зробив.

Я зависаю поглядом на трапі, поки пам’ять знущально пояснює те, чого очі не бачили: та ніч, коли він не повернувся вчасно до лікарні за мною…

Зараз чомусь здається інше: він — був…  Він просто не став мене будити…

А потім — останні кілька днів життя у його квартирі: його дзвінки з простим «ти як?», кількасекундні мовчання в слухавці, кур’єри з їжею, повідомлення, де були лише «добраніч».

Десь на підсвідомому рівні я починаю розуміти все це по-іншому. І це не дає мені ступити вперед, у власне майбутнє, у життя яке я пізнавала цілих пять місяців і яке мені було більш близьке ніж в цьому мільйонному місті...

Перед очима останнім пропливає епізод з Аміною в ресторані… Як раптово звучить його голосом в мізках «не хочу тебе втрачати».

Чорт...

І  слідом «Я хотів би для тебе стати всім» — ще там, у квартирі. Сьогодні.

— Стати всім, — губи самі повторюють те, що не дійшло до свідомості тоді.

Господи...

— Пані, визначайтеся хутчіше. Усі вже в літаку.

Від цих слів я ніби прокидаюся. Кидаю погляд поперед себе, де останній пасажир зникає на борту літака. Біля підніжжя трапа залишаюся стояти лише я, стискаючи поручень, до побіління пальців...

— Я… — у голові: «повинна жити далі! Рухатися вперед!», а на ділі…

— Я не можу… — непевно озвучую думку так і не  завершивши її.

Всередині — болючий поштовх в живіт, ніби нагадування, що я мушу. І я хапаюся за нього рукою, стримуючи сльози. Але не від фізичного болю. 

— З вами все гаразд? Потрібна медична допомога? — чіпкі пальці стюардеси беруть мене під лікоть, додаючи мені опори, поки мозок вперто диктує: «Аміна не прийме! Не дозволить!».

— Ні, — запевняю поспіхом. — Ні, зі мною все гаразд.

Я змушую себе зробити крок — дівчина відпускає мій лікоть. Мене більше не тримають. Я — зробила свій вибір.

Остаточно...