Роздiл 11

Ніка

Не в силах відліпити свої очі від тепер уже конкретного столика, так і продовжую розглядати і саму себе заспокоювати.

А може нічого такого тут і немає?

Що я вже вигадала про біду, так... неприємність.

Підійти, чи що? По-іншому ж зв'язатися не виходить.

- Леро, а так буває, що дзвониш людині і у нього завжди короткі гудки і абонент поза зоною доступу?

- Дуже часто буває, Ніко, - переводю на неї погляд, помічаючи, що тепер і вона стежить за ними, вловивши в чий бік така реакція у мене з’явилась, - той, кому ти дзвонила міг бути за кордоном, в літаку, в метро, там, де не приймає зв'язок. Можливий варіант, що ти в чорному списку, тоді теж фігуруєш.

Прокручую в голові її слова. Раніше просто не стикалася ні з чим подібним, тому що безуспішно і не надзвонювала кожен день нікому.

У всіх місцях, які назвала Лера його точно немає.

У мене із зором все добре. Ось же він сидить. І зараз якраз говорить по телефону. Відкладає мобільний на стіл. Бере в руку кавову чашку.

Ну, а якщо раніше і справді не було сигналу. Так зараз же є.

- Мені потрібно перевірити в чорному списку я чи ні, — хапаю сумку і скоріше дістаю свій засіб зв'язку.

- Якщо ти про того, про кого я думаю, тоді дзвони швидше і все зрозуміємо, - квапить мене Лера, поки я знаходжу контакт.

Пф-ф... знову поза зоною і все теж саме. З однією відмінністю — телефон, як і його власника я бачу своїми очима.

Пипець.

За що він так зі мною?!

Рішучість підійти різко знижується.

- Ось тепер я вже ну нічогісінько не зрозуміла-а, - якось саме виривається ниття, і я закриваю обличчя руками для більшого маскування.

Хоча ніхто таку як я і не помітить. А в іншому випадку, так само як і дзвінки потраплю під ігнор.

Що робити?

Неприємність відходить в минуле, і повертається біда. Тільки тепер особисто до мене. Краще б я і не приїжджала сюди вступати в академію.

- Терміново викладай, що сталося! Сльози і потім полити встигнеш — смикає мене за плече Лера, перегинаючись через стіл, - я трохи ложку не згризла, поки за тобою спостерігала і тим столиком. У мене вже мізки киплять! Мені здавалося, що ти нікого не знаєш в цьому місті.

- Давай краще підемо, га? — жалібно скавчу.

- Поки не розберуся - з місця не зрушу!

Дає вона зрозуміти, що швидка втеча відкладається. Без Лери йти зовсім не хочеться. Звідси я не знаю, як дістатися до будинку. Та й по дорозі нам їхати до мотосалона разом.

- А я і не знала нікого в мегаполісі, — підтверджую її здогад, схлипуючи в серветку, — і так би все залишалося до весілля мами, — в нападі відчаю приймаю рішення розкрити свою таємницю, для мене і так зберігати секрети складно, - на весіллі мами і мого теперішнього вітчима була присутня вся рідня нареченого, крім самого Дана. Ось там я і познайомилася з найпрекраснішим хлопцем, якого тільки зустрічала. Саме він окрилив мене для поїздки сюди.

- З тим мачо в смугастій краватці?

Вказує Лера рукою в правильному напрямку.

- Так, з ним. Його звуть Генрі, і він рідний син вітчима, двоюрідний брат Дана — у неї від подиву широко розкриваються очі, а я пояснюю далі, — нас посадили поруч за великим столом. І весь вечір він мені розповідав стільки всього цікавого. Я ніколи раніше ще не зустрічала настільки чарівних хлопців. Дуже розумний, але не ставить з себе. Багато говорить, але хочеться слухати - не переслухати. Навіть голос у нього м'який і приємніше годі й шукати. Генрі зовсім не схожий на Дана, крім високого зросту і темного волосся. Очі сіро-блакитні і добрі-добрі. Він інший - милий, ввічливий, уважний, і зовсім не грубий, як господар мого тимчасового житла.

Згадуючи про те, що я завдяки синові вітчима швидко перестала відчувати себе ніяково в оточенні незнайомих людей, знову обертаюся на столик, за яким Генрі сидить навпроти карколомної краси білявки в елегантному костюмі. Нічого крикливого в ній немає, манери як у леді і посмішка Мона Лізи.

Зате я - в джинсах, з потертими колінами і футболці з переляканою зеленоокою совою. З ранку мені здавалося, що для навчання на курсах підійде. Тепер же відчуваю, що ми з совою схожі як дві краплі води. Як знала, треба було саму ошатну рожеву сукню одягати. Просто не захотіла виділятися серед приблизно таких як я одягнених студентів.

- О це, та-к, - протяжно видає Лера, - Дан ніколи не говорив, що у нього є брат. Ну і не заходив такий красунчик до нас в мотосалон жодного разу. Щодо доброти здалеку не зрозумієш. Але уважність так і пре. Око не зводить зі своєї дівчини.

Судомно схлипую на останніх словах Лери.

Ніби кийком по вухах пролунало.

- Так, трохи прояснилося, - судячи з виразу спантеличено-шокованого обличчя Лери, саме трохи, - Одягни поки мої окуляри, — знімає з голови і простягає мені, — Ось, так краще. І червоних очей не видно, і навряд чи впізнає, якщо не очікує тут зустріти свою нову родичку. Братів у тебе розвелося, зате скільки відразу, — розводить вона руками уявну купу, а я про себе гадаю, що раніше мені спокійніше жилося —чим же добродій та найкращий на світі тебе окрилив?

Мені і згадувати нічого не треба. Пам'ятаю, як вчорашній день.

- Я шукала роботу і не думала нікуди вступати після коледжу. У нас в маленькому містечку, більше схожому на велике село, вибір невеликий. Мені відмовили в трьох місцях на підприємствах через відсутність досвіду, хоча взяли потім туди хлопчиків з моєї групи. У конкурсі на програмістів при однаковому рівні знань у дівчат менше шансів влаштуватися. Але я не впадала у відчай, збиралася піти хоч кудись, наречений мами обіцяв допомогти.

Про все так я і розповіла Генрі як тобі, коли він приділив мені увагу. Показала йому свої ілюстрації до книг і фільмів. Не скаржилася, ні. Більше проявити себе з кращого боку хотіла для нього. І він мені дав пораду продовжити навчання в академії, дуже схвалював мої роботи. Ще сказав, коли приїду і вступлю до академії, подзвонити йому. Обіцяв зі мною зустрітися, погуляти, зводити в театр, і залишив номер телефону. Ми весь вечір провели разом. А на наступний день перед від'їздом Генрі подарував мені велику коробку зефіру в шоколаді. Адже це ж щось значить?