Роздiл 4

Ніка

Стою навпроти нього і зрозуміти не можу. Що кумедного?

Одягла свою саму гарну сукню. Ну не ту, авжеш, в якій на випускному в школі, а потім і в коледжі була. Вона ще гарніша. Залишила її в будинку бабусі до наступного випускного, коли закінчу академію. Зараз же на мені світло-рожева сукня, облямована мереживами на рукавах та спідниці, мені перед виїздом сюди тітка рідна подарувала.

— У мене краще все одно немає — чесно зізнаюся хіхікаючому недобрату — якщо, що не так, то ти скажи. Мені подобається правда.

А то ходи і думай, чого він рже як кінь.

- Та нічого такого, аха-ха, - вже й не прикривається, регоче він у відкриту. – Просто уявив вираз деяких бородатих облич. Зате ти швидко зібралася, - не встигаю порадіти його компліменту, як слідом прилітає наїзд: - Ніко, ти куди посуд поділа? Вже порядки свої наводиш?!

От знову він, коли незадоволений звужує свої темні очі, лякає, а штор в їдальні немає. Під жалюзі не влізу.

- Так я його на ... на місце склала.

- Куди? - нервово розкриває він ящик за ящиком у своїй великій їдальні, грюкаючи дверцятами. - Яке нафіг місце? Як визначила? Ти тільки дві години як у мене в гостях. Запам'ятай! Тимчасово в гостях.

Чого тут запам'ятовувати? Мене тільки і заспокоює думка поруч з ним, що тимчасово. Я може і намагаюся в людях шукати хороше, але якщо я так не подобаюся господареві, що можу вдіяти.

Підходжу до кутового верхнього ящика і розчиняю дверцята перед ним. Нехай йому грець, ну там же місце спеціальне для тарілок і чашок. Як його ще називати треба? У Дана валялося все в купі. А мене попередила мама, щоб до вересня не вигнали, треба намагатися по господарству допомагати.

- Вибач, якщо доторкнулася до твоїх речей без дозволу, - перепрошую, сама вже не знаючи допомагати чи ні, а то попрямую ще швидше на вокзал з колонами.

- Мені просто складно так швидко звикнути. Ти тут ні до чого, Ніко, — зупиняє він мої докори сумління, - я завжди злюся, коли не можу випити кави. Час втрачено. І нам час виходити, а я і так затримався довше, ніж планував.

Вношу в свій віртуальний блокнотик: господареві потрібна кава, щоб не злився.

По дорозі до виходу перед очима спливає ілюстрація, де Дан розвалився на стільці і тримає чашку в руках. Губи розтягнулися в задоволеній посмішці. Начебто ще трохи і замурчить, як кіт. Піднімаю на нього очі - нічого спільного. Мурчати недобрат точно не здатний.

Поки ми спускаємося на вулицю і обходимо будівлю, я і так і сяк намагаюся його розпитати, хто там буде, але мої спроби схоже на спілкування з козлом бабусі. Тільки ось козел у неї ввічливіше. Він хоча б «ме-кає».

Далеко йти не знадобилося. Прямо в цій же будівлі, з іншого боку, ми підходимо до входу в мотосалон. Мало того, що вивіска сама говорить вже багато про що: «Осідлай залізного коня». Так і через скляну вітрину видно ряди двоколісного транспорту. Я і без пояснення Дана здогадалася, що він привів мене на свою роботу. Навіщо тільки незрозуміло.

Проходжу за ним у величезне приміщення зі змішаними запахами гуми, бензину, ще чогось важкого. Дан відволікається на телефонну розмову, зупиняючись неподалік від входу.

- А ось і наша сестра! - повертаю голову на звук низького баса.

Прямісінько на мене мало не біжить величезний чоловік з довжелезною рудою бородою. Такий якщо наступить, то розчавить як комашку.

- Ой! - задкую назад і впираюся головою в щось м'яке.

- Мене обрала! Га-га-га, - десь над головою лунає оглушливий регіт — Ласкаво просимо до нас, Ні-ко!

Все ще з закладеними вухами, ровертаюся і розумію, що впритул притискаюся до здоровенного велетня з великим пузом.

- Не забрудніть принцесу лапищами! - з'являється третій, ще вище тих, які нависли наді мною, розглядаючи, немов булку перед тим, як закинути в рот.

Матінко! Вони реально страшні. Величезні. Бородаті. І д-дуже гучні.

Відкриваю рот покликати Дана на допомогу. Аж подих сперло при вигляді велетнів. Аж тут з'являються ще двоє…

- Босе, час рожевий байк замовляти! - кричить як різаний, начебто він посеред лісу, найнижчий велетень, але найгучніший.

- Такі панянки ошатні до нас ще не зазирали. У - у яка принцеса заявилася. Уху-ху!

П'ятий з них з сивою бородою, тицяє в мене здоровенними пальцями і регоче, як товстун.

Страшнішої компанії я в своєму житті ще не зустрічала!

- Ря-туй-те!!!

Сама собі дивуюся як змогла перекричати всю галасливу банду дикунів. Втім, я ще свистіти вмію і співати, коли ніхто не чує.

- Ну досить вже лякати сестру Дана!!! Вам ще не соромно?

Підбігає дівчина в помаранчевому фартусі до колін, і розштовхує велетнів, підходячи ближче до мене. Через всю праву щоку у неї синя смуга фарби, як на зразок мітки. Хапає мене за руку і витягує подалі від велетнів.

- Вони тільки на вигляд страшні. А так добрі.

— Ні-і! Крикливий у нас злий — прилітає навздогін від сивого, і велетні починають сперечатися, хто з них зліший.

- Мене звати Лера, — представляється вона, - Ось, як бачиш, вони мене не з'їли. Розчавити могли кілька разів, ребра хрустіли, але поки пронесло.

Лера мені теж здається дивною, як і все це місце. Звичайно, не до такої міри як велетні. По ній видно, що вона моя ровесниця, навіть трохи нижче зростом. І так жваво розігнала бородатих чоловіків, як вихователь в дитячому садку малюків. Саме те, що вона серед них вже не вкладається в голові. Хоча мене теж називали знайомі дівчатка цокнутою і повернутою на комп'ютерах, і не брали в свою компанію. Ще й обзивали пришибленою хакершою.

Мені раніше не доводилося бувати в мотосалонах. Байкерів бачила тільки в інтернеті. Вони і з екрану моторошно виглядають. А наживо... боронь боже зустріти в темному провулку.

— Я - Ніка, - називаю себе, трохи впоравшись з хвилюванням, і додаю для розуміння: - Дан мені не брат, ну так, щоб повністю брат, так склалося…