•101•

(Ліка)

Я бігала по залі з самого ранку, перевіряла все по три рази: чи на місці флористичні композиції, чи не зім’ялася сукня в останню хвилину, чи приїхали квіти для столу.

Мама вже втретє поправляла мені фату, а я все одно поверталася до дзеркала, ніби там щось могло змінитися за останні п’ять хвилин.

Пусічка сидів у кріслі в кутку, спостерігав і сміявся.

— Зайко, ти розумієш, що в день весілля наречена має посміхатися, а не бігати і кричати на всіх, хто під руку потрапить?

— Я посміхаюся, — буркнула я, поправляючи шпильку в волоссі. — Просто всередині паніка. А якщо щось забудуть? А якщо хтось запізниться?

Він підвівся, підійшов, обережно взяв мене за плечі.

— Вже все добре підготовлено, ти просто дихай. Сьогодні ти виходиш заміж за Саранова. Він тебе не відпустить і не передумає, навіть якщо раптом стеля на голови впаде.

Мама підійшла ззаду, востаннє поправила фату, поправила пасмо, що вибилося.

— Готова, доню?

Я кивнула. Горло стиснуло.

Вони відкрили двері кімнати нареченої. Зал церемоній уже чекав. Музика тихо грала, гості повернули голови. А потім я побачила його.

Ден стояв біля арки, у строгому костюмі, без гіпсу, який уже зняли два тижні тому, але він все одно тримався трохи обережно. Коли наші погляди зустрілися — його очі спалахнули.

Спалахнули таким чистим, неприхованим щастям, що я на мить подумала: якби я не любила його так само безтямно, то вирішила б, що він з’їхав з глузду.

Я пішла до нього повільно, тримаючись за руку мами. Крок за кроком. Серце калатало в горлі.

Коли я стала поруч, він ніжно узяв мою руку. Ведучий почав церемонію, але я майже не чула слів. Тільки його погляд. Тільки його пальці, що стискали мої.

Потім прийшла черга клятв.

Він заговорив першим. Голос був трохи хрипкий від хвилювання.

— Анжеліко. Ти прийшла в моє життя, коли я думав, що вже все знаю про любов. Виявилося — нічого. Ти навчила мене бути кращим. Терпіти, слухати, пробачати. Ти була поруч, коли я падав, і коли я вставав. Я обіцяю: кожен день я буду старатися бути гідним тебе. Захищати, підтримувати, любити так, щоб ти ніколи не сумнівалася. Навіть коли я буду помилятися чи робити щось не так. Ти — моє все. І я хочу прожити з тобою все життя.

Я ковтнула сльози.

— Дене. Ти зламав мені серце першим же своїм бісячим жартом. А потім зібрав його по шматочках. Ти навчив мене сміятися над собою, довіряти, не боятися бути слабкою. Ти був зі мною в найгірші дні і в найкращі. Я обіцяю: бути твоєю опорою, твоєю радістю, твоєю домівкою. Любити тебе навіть тоді, коли ти мене дратуватимеш. Бо без тебе я вже не я.

Ведучий посміхнувся.

— Оголошую вас чоловіком і дружиною.

Ден нахилився, поцілував мене — повільно, глибоко, ніби нікого навколо не було. Гості зааплодували. А він, не відриваючись від моїх губ, прошепотів хрипко прямо в вухо:

— Мені вже не терпиться залишитися з тобою наодинці. І довести, як сильно я тебе кохаю.

Від цих слів по шкірі побігли мурашки. Я тільки кивнула — бо говорити вже не могла.

Потім був фуршет, конкурси, сміх. Гравці з команди влаштували щось схоже на футбольний фристайл з надувною кулькою, подружки Стасика танцювали й підспівували. Усе злилося в один яскравий вир.

А потім прийшов момент кидати букет.

Дівчата вишикувалися в чергу. Я стояла спиною до них, тримала букет. Але замість того, щоб кинути назад, повернулася.

Пройшла повз усіх. 
Підійшла до Аліни.

Вона стояла трохи осторонь — у довгій кремовій сукні, волосся хвилями, акуратний животик, що виднівся крізь сукню, щоки рум’яні. Виглядала як справжня принцеса.

Я простягнула їй букет.

— Це тобі.

Вона завмерла. Очі округлилися.

— Лік… ти що?

Я тільки посміхнулася.

— Просто бери.

Вона взяла. А тоді ззаду вийшов Діма. Став на одне коліно — без вагань, без тремтіння. У руці була маленька коробочка.

— Аліно. Я довго думав. Дуже довго. Боявся, злився. Але потім зрозумів: без тебе все це не має сенсу. Ти носиш нашу дитину. Ти — моя. І я хочу, щоб ти стала моєю дружиною офіційно і назавжди. Вибач, що змусив чекати. Але тепер я готовий. Стань моєю дружиною?

Вона заплакала. Кивнула — швидко, багато-багато разів.

— Так. Так, Дімо. Так.

Він надів їй каблучку, підвівся і обійняв її так обережно, ніби вона була зі скла. Гості знову зааплодували — ще голосніше.

Я стояла поруч, тримала Дена за руку. Він нахилився до мене.

— Ти знала?

— Підказала йому. Трохи.

Він поцілував мене в скроню.

— Ти найкраща дружина на світі.

— А ти найкращий чоловік.

Ми дивилися, як Діма з Аліною цілуються, як гості кричать «гірко», як усе навколо сяє.

І я подумала: ось воно, наше щастя. Не ідеальне, не без косяків, але справжнє.

І воно тільки починається.