•96•

(Ліка)

Я стояла перед дзеркалом і крутилася, перевіряючи, чи добре сидить сукня.

Чорна, коротка, облягаюча — та сама, в якій Ден одного разу сказав, що я виглядаю як гріх, який хочеться вчинити негайно. Шпильки теж чорні, високі, але стійкі — я знала, що сьогодні доведеться багато стояти і ходити.

Волосся зібрала в недбалу високу косу, кілька пасом випустила біля обличчя. Намалювалп чіткі тонкі стрілки на очах і підкреслила губи помадою кольору марсала.

Подивилася на себе і подумала: якщо він сьогодні на милицях, то хоч я виглядатиму так, щоб він забув про біль у нозі хоча б на годину.

Телефон задзвонив. Це був Ден.

— Я внизу, цукерочко. Таксі вже чекає на нас, якщо ти вже готова то виходь, бо я зараз сам піднімуся на милицях і це буде епічно і небезпечно.

Я засміялася, схопила сумочку і ключі.

— Зараз буду.

Вийшла з під’їзду — холодне вечірнє повітря одразу пахнуло в обличчя.

Надворі стояло таксі з увімкненими фарами. Двері ззаду відчинилися, і Ден почав вибиратися назовні. Повільно, спираючись на милиці, але вперто.

Я вже хотіла крикнути, щоб сидів, але він підняв руку — мовляв, тихо. Дійшов до мене, сперся на одну милицю, другою рукою обережно взяв мене за талію.

Це було так мило — незважаючи на травмовану ногу він хотів все одно сам відкрити мені дверцята.

— Ти… — він ковтнув, оглянув мене з ніг до голови. — Ти сьогодні вирішила мене добити остаточно? Не знаю, як я переживу безкінечну кількість голодних поглядів від інших чоловіків у твій бік.

Потім нахилився і поцілував мене. Не швидко, не ніжно — а глибоко і повільно, з такою силою, що в мене раптом підкосилися коліна. Я вхопилася за його плечі, щоб не впасти.

Коли він відірвався від мене, очі в нього були темні.

— Сідай, солоденька. Бо інакше ми зараз нікуди не поїдемо.

Він відчинив мені двері — попри все, попри гіпс, попри милиці. Я сіла, він обійшов машину і вмостився поруч. Водій тільки хмикнув і рушив.

Будинок культури зустрів нас гулом голосів і запахом випічки з фойє. Народ уже збирався — дівчата в светрах з принтами групи, хлопці з бандерами на зап’ястях.

Ми пройшли через хол, і Ден зупинився біля столу з мерчем.

— Зачекай секунду.

Він купив два гумові браслетики — бузкового кольору, з білим написом. Один надів собі, потім узяв мою руку, і повільно, обережно натягнув на моє зап’ястя інший.

На браслетику був напис: «Фіалки цвітуть там, де кохання».

— Це нам, — сказав тихо. — На пам’ять про цей вечір.

Я тільки кивнула, бо чомусь горло стиснуло.

Наші місця були в першому ряду — прямо біля сцени. Ден сів, простягнув ногу вперед, милиці поклав збоку. Я притулилася до нього плечем.

Світло в залі потьмяніло, і група нарешті вийшла на сцену. Соліст узяв мікрофон, посміхнувся в зал.

— Дякую вам усім, що ви прийшли. Сьогодні буде особливий вечір. Давайте разом зробимо його незабутнім.

І концерт розпочався. Перша пісня — і весь зал відразу заспівав разом. Ми з Деном підспівували, махали руками, вмикали ліхтарики на телефонах.

Він тримав мою руку міцно, переплітаючи наші пальці. Коли заграли нашу улюблену пісню — ту саму, під яку ми якось цілувалися в машині — я відчула, як у нього тремтить голос. Він підспівувпв тихо, тільки для мене.

Потім соліст узяв паузу, потягнувся за пляшкою води, і Ден раптом повернувся до мене.

— Пішли зі мною.

— Куди?

— До сцени. Хочу взяти у соліста автограф.

Я глянула на його ногу, на милиці.

— Ти з глузду з’їхав?

— Допоможи мені, будь ласка.

Він уже підводився, тому я зітхнула, підхопила його під руку, подала милиці. Повільно пішли до краю сцени. Охорона пропустила — мабуть, побачила гіпс і зрозуміла, що ми не агресивні фанати.

Ден простягнув руку вгору з маленьким зім’ятим папірцем. Соліст помітив, посміхнувся, підійшов ближче. Взяв папірець, розгорнув і прочитав.

Обличчя в нього спочатку було розслаблене, але потім брови зійшлися. Він нахилився до Дена, щось швидко прошепотів йому на вухо. Ден кивнув, коротко відповів.

Соліст глянув на мене — довго, уважно, — потім знову на Дена. Посміхнувся, але вже інакше.

Я почала нервувати і хвилюватися.

Трясця, що відбувається?