•94•

(Ліка)

Я вийшла з супермаркету з пакетом фруктів — яблука, мандарини, пару ківі, бо Ден завжди казав, що від ківі в нього настрій кращий бо він їх обожнює, хоч і бурчав, що чистити лінь.

У машині швидко глянула на годинник — ще рано, маю встигнути пару годин посидіти із Сарановим.

У лікарні пахло противним медичним запахом і їжею з їдальні - був час вечері.

Піднялася на потрібний поверх, постукала тихо, про всяк випадок. Ден лежав сам. Світло було приглушене, тільки лампа над ліжком горіла. Він дивився у вікно, пальцями барабанив по ковдрі — явно нудьгував.

Коли двері скрипнули, він одразу повернув голову. Обличчя розслабилося, очі загорілися.

— О, моя рятівниця з фруктами, — протягнув він хрипко, але вже з тією знайомою посмішкою. — Я вже думав, що ти мене кинула назавжди.

Я поставила пакет на тумбочку, підійшла ближче.

— Як ти, сонечко?

— Як Хатіко на вокзалі. Сижу, чекаю, коли моя господиня прийде. Годинами. Думав уже гавкати на медсестер, щоб хоч якусь увагу до себе отримати.

Я засміялася тихо, сіла на край ліжка.

— Бідолашний. Тримай, я тобі підготувала порятунок від нудьги.

Витягла телефон, відкрила нотатки.

— Список книжок — це мої улюблені. Всі можна скачати безкоштовно або за копійки. Читатимеш на телефоні, бо паперові мені було лінь сюди тащити.

Він узяв телефон, глянув на список. Брови повільно поповзли вгору.

— «Тінь і кістка», «Пісня про Вейласа», «Король воронів»… Лік, ти серйозно? Це ж якісь темні романтичні жахи з ельфами та вампірами!

— Ага. Хай трошки вникнеш у мої захоплення. Я ж заради тебе дивлюся футбол і намагаюся не засинати на дев’яностій хвилині. Тепер твоя черга.

Він хмикнув, але очі блищали.

— Добре, цукерочко. Почну з того, де найбрудніше. Щоб було про що посперечатися потім.

Я нахилилася до нього, щоб поцілувати — обережно, легко, бо боялася зачепити ногу в шині. Але він не дав. Раптом схопив мене за талію обома руками — сильними, гарячими — і одним рухом посадив на себе, прямо на стегна, акуратно, щоб не торкатися пораненої ноги.

— Дене! — я скрикнула півголосом, вхопилася за його плечі. — Ти що робиш? Нога ж!

Він притиснув мене ближче, губи вже біля мого вуха.

— Тссс, солоденька. Я так сумував. Не змушуй мене ще більше страждати.

Його голос був низький, хрипкий, владний. Потім поцілував — не ніжно, а жадібно, пристрасно, ніби справді чекав цілий тиждень, а не кілька годин.

Я спочатку завмерла, а потім відповіла — бо не змогла стриматися, теж скучила. Руки самі полізли під тканину, пальці ковзнули по гарячій шкірі.

Він уже стягував светр, губи спустилися по шиї, ключиці. Я відчула, як усе в мені стискається від бажання.

— А якщо хтось зайде? — прошепотіла я, вже задихаючись.

Він гаркнув тихо, майже по-звірячому.

— Нехай заходять. Я занадто довго чекав і мріяв про тебе.

Далі рухи стали швидшими, гарячішими, хоча було трохи незручно через гіпс, але ми обоє вже не думали про обережність.

Він тримав мене міцно, а я рухалася, стримуючи стогони, щоб не кричати на весь коридор. Коли ми дійшли до краю, він притиснув мене до себе так сильно, що я відчула кожен його м’яз, кожен удар серця.

Ми занурилися у хвилі блаженства майже одночасно — тихо, але так гостро, що в очах потемніло.

Потім я просто впала на нього, обличчям у його шию. Серце калатало, як після спринту. Він гладив мене по спині повільно, дихав важко.

— Ти божевільний, — прошепотіла я, коли змогла говорити.

Він тихо і хрипко засміявся.

— Так. Божевільний. Бо збожеволів від тебе, цукерочко. І ніяк інакше вже не вмію.

Я підняла голову, подивилася на нього. Обличчя розслаблене, очі задоволені, але все ще голодні.

— Треба буде частіше тобі сюди приносити фрукти, — сказала я, намагаючись пожартувати.

Він тільки посміхнувся ширше, поцілував мене в лоб.

— Принось. І себе теж принось. Бо без тебе тут справді як в собачій будці. Тільки без тебе вона ще й порожня.

Я притулилася ближче, слухаючи, як б’ється його серце. І подумала, що, мабуть, це і є щастя — коли навіть лікарняна палата стає кращою за будь-який п’ятизірковий готель. Бо він поруч. І все інше вже не має значення.