•93•

(Діма)

Телефон задзижчав у кишені саме в той момент, коли я вже збирався сказати Дену щось ще тупіше, щоб хоч якось розрядити повітря в палаті.

Я глянув на екран — повідомлення було від Аліни. Серце стукнуло раз, другий, так сильно, ніби хотіло вискочити з грудей.

У повідомленні було:
«Дімо, мені подзвонили з клініки, і повідомили, що результати ДНК-тесту вже готові. Можна забрати сьогодні до 18:00. Хотілося б побачити їх разом. Я буду чекати біля входу, якщо ти прийдеш».

Я прочитав тричі. Потім ще раз перечитав. Пальці самі стиснули телефон так, що кісточки побіліли.

— Блін… — вирвалося тихо.

Ден з Лікою одразу повернули голови. Я зрозумів, що вони все бачать по моєму обличчю.

— Все нормально? — спитала Ліка тихо.

— Так. Тобто… ні. Мені треба їхати, терміново.

Я встав, нахилився до Дена, обережно стиснув йому плече.

— Тримайся, Цербере. Я швидко. Якщо що — пиши, дзвони, кричи — все кину і прилечу.

Він тільки кивнув і слабко посміхнувся.

— Іди вже, герою. Не гальмуй.

Я вискочив у коридор і майже побіг до ліфта. У машині ввімкнув двигун і тільки тоді зрозумів, що руки тремтять. Натиснув газ сильніше, ніж треба, і ледь не врізався в стовпчик біля виїзду з парковки.

Дорогою думки скакали, як скажені.

Хотів би я пробачити її? Сам не знав. Десь глибоко всередині все ще боліло — гостро, як тоді, коли дізнався про ту зраду. Але водночас… я досі її любив. Це не вимкнулося, хоч я й намагався сто разів. А тепер ще й дитина. Якщо вона моя — це наш шанс, і можливо, єдиний. Я уявляв, як тримаю маленький згорток на руках, і в грудях ставало гаряче й тісно одночасно. Якби не Ліка з Деном, я б взагалі не знав про цю вагітність Аліни. Може, це доля так підштовхує. Може, я просто дуже хочу вірити, що все ще можна склеїти.

Припаркувався біля клініки за десять хвилин до шостої.

Аліна стояла біля входу, руками обхопивши себе, ніби мерзла, хоча надворі було досить тепло. Обличчя було трохи бліде, а очі червоні. Але коли побачила мене — слабко посміхнулася.

Я мовчки підійшов, і якось коротко, ніяково обійняв її. А потім відчув її запах. Той самий, від якого в мене завжди паморочилося в голові. І все. На цьому все — я просто не відпустив її, бо не зміг. Притиснув сильніше, уткнувся носом у її волосся, відчуваючи як вона затремтіла. Я теж, мабуть.

— Дуже сподіваюся, що це наша дитина, — сказав я хрипко, не відпускаючи.

Вона відсторонилася трішки, подивилася мені в очі, здивована.

— Ти серйозно цього хочеш?

— Спочатку я був злий. Дуже. Що ти промовчала про свою вагітність. Але зараз… зараз я просто хочу, щоб це був наш малюк. Щоб у нас був шанс почати спочатку, по-новому.

Аліна опустила погляд.

— Я не сказала про вагітність, бо знала що ти все одно не повіриш. Після всього… ти б подумав, що я брешу. Що це не від тебе.

— Таку річ все одно не можна було приховувати, Алін, ніколи.

Вона тільки кивнула. Сльоза скотилася по щоці, вона швидко витерла її рукавом.

Ми зайшли в клініку і постукали в кабінет. Лікар — літній чоловік з теплою посмішкою — привітався, простягнув конверт.

— Ось ваші результати. Бажаю всього найкращого.

Аліна взяла папери, стиснула їх так, що пальці побіліли, і ми вийшли в коридор.

Вона зупинилася біля вікна. Подивилася на конверт, але не наважилася його відкрити.

— Я боюся, — прошепотіла вона мені.

Я поклав руку їй на плече.

— Давай глянемо що там, разом? На раз-два-три.

Вона кивнула.

— Раз… два… три.

Ми розкрили листок одночасно.
Вірогідність мого батьківства — 99,9 %.

Я не встиг нічого подумати — просто підхопив її на руки і закружляв. Вона зойкнула, вхопилася за мої плечі, засміялася крізь сльози. Я поставив її на підлогу, але не відпустив.

Притиснув до себе, відчуваючи, як калатає її серце.

— Наша, — сказав я, сам не вірячи. — Наша дитина.

Аліна відсторонилася трішки, подивилася на мене знизу вгору.

— А що ми робитимемо далі, Дімо?

Я глибоко зітхнув.

— Для початку — зайдемо в кафе навпроти. Вип’ємо чаю або кави — мені байдуже. Просто посидимо, поговоримо. Без поспіху, без криків. Просто… разом.

Вона кивнула. Посміхнулася — на цей раз вже не так нервово.

Ми вийшли з клініки і вона взяла мене під руку. Я відчув, як її пальці тремтять, але тримають мою руку міцно.

А мені хотілося просто йти поруч. І знати, що попереду — не кінець, а початок.