•92•

(Ден)

Коли я відкрив очі, я зрозумів як сильно мене бісить лампа. Біла, сліпуча, як прожектор на стадіоні в нічному матчі. Я спробував заплющити очі сильніше, але повіки були важкі, ніби налиті свинцем. Горло пересохле, язик прилип до піднебіння. Хотілося пити так, що аж зуби зводило.

Болю я ніякого не відчував. Точніше, він десь існував, але далеко, за товстою стіною. Наркоз ще не вивітрився повністю, плюс крапельниця капала щось сильне. Нога відчувалася як чужа. Важка, якась окрема, наче не моя.

Я відчував шину, фіксатори, але саму кістку, шкіру — ні. Тільки тупе знання: щось поламане, щось полагодили.

Я спробував ковтнути, і нічого не вийшло. Тільки хрип вийшов.

Пам’ять поверталася шматками.

Футбольне поле, сраний підкат від "Ірбіса", противний хрускіт, а потім різкий біль, який вимкнув мозок.

Потім нічого, тупо темрява.

Потім Ліка — її голос, що кричав моє ім’я, коли мене несли на ношах.

Двері палати тихо скрипнули і почулися чиїсь кроки а також два знайомих голоси.

— Не переживайте, ми ненадовго. — це Діма.

— П’ять хвилин, не більше. Він тільки відходить.

Ліка підійшла першою. Я відчув її теплу, тремтячу руку на моїй. Вона стиснула пальці, ніби боялася, що я зникну.

— Дене…

Я змусив губи розліпитися. Голос вийшов чужий, хрипкий, як після нічного сну.

— Не переживай, жити буду, — прохрипів я. — Не лий фонтани сліз, цукерочко.

Діма став з іншого боку. Обличчя було втомлене, але все ж криво посміхалося.

— Як ти, братан?

— Як після доброго підкату від слона, — відповів я. Слова йшли повільно, але в голові вже було ясніше. — Ви… чекали?

— Та ми тут з Лікою як на фіналі сиділи. Операцію переживали сильніше, ніж ти сам, — Дімка спробував пожартувати, але голос зрадив. — Якщо щось треба — кажи, все зробимо.

Телефон у нього в кишені задзижчав. Він глянув, і його обличчя раптом змінилося — брови зійшлися, щелепа напружилася.

— Блін… — він прокашлявся. — Вибач, мені терміново треба від’їхати. Але я швидко повернуся, добре? Ліко, ти тут побудеш?

Вона кивнула, не відпускаючи мою руку.
Дімка потиснув мені плече — обережно, ніби я можу зламатися.

— Тримайся, Цербере. Скоро буду.

Двері зачинилися. Ми з Лікою залишилися вдвох.

Вона підсунулася ближче, обережно обійняла мене за плечі. Я відчув її запах — знайомий, дівочий, той, від якого завжди зносило мені дах.

— Я місця собі не знаходила, — тихо сказала вона. — Думала про те, як тобі погано.

Я повернув голову — повільно, бо все ще крутило.

— Невже я настільки важливий для тебе, цукерочко? — прохрипів я, намагаючись посміхнутися.

Вона обурилася — брови підняла вгору, очі заблищали.

— Ти ще й питаєш? Серйозно, Саранов?

Я зітхнув. Повітря в легенях було якесь важке і задушливе.

— Хочу тобі дещо сказати, сонечко. Важливе.

— Тобі зараз краще мовчати. Сили бережи.

Вона посміхнулася крізь сльози, і додала:

— Після наркозу люди часто несуть маячню, так що краще тримати рота на замку, Саранов.

— Ти вважаєш мене недієздатним? — я спробував підняти брову, але вийшло криво. — Я при своєму розумі, Лік. І давно хотів тобі сказати.

Вона замовкла, і просто подивилася на мене.

— Дякую, що з’явилася в моєму житті. Ти перевернула його з ніг на голову. Те, ким я був раніше, і те, ким став зараз — це дві різні людини. Ти змінила мене. Я божеволію від тебе. І я навіть знесу голову будь-кому, хто хоч раз змусить тебе пролити сльозинку. А сам — ніколи не стану причиною твоїх сліз. Обіцяю.

Я ковтнув. Горло боліло, але слова йшли.

— Я кохаю тебе. Дуже.

Вона не відповіла відразу. Просто нахилилася й обережно, ніби боялася зробити боляче, доторкнулася губами до моїх. Поцілунок був легкий, теплий, і трохи солоний від сліз.

— І я тебе кохаю, — прошепотіла вона. — Дуже-дуже.

Я заплющив очі. Біль повертався повільно, але зараз це було неважливо, бо я нарешті подякував своїй солоденькій за її присутність в моєму житті.