•91•

(Ліка)

Ми сиділи в коридорі на жорстких пластикових стільцях. Годинник над дверима показував що пройшло вже дві з половиною години.

Операційна була за поворотом, і кожен раз, коли хтось виходив у зелених штанах, я здригалася.

Пакети з аптеки стояли між нами на підлозі. Я весь час торкалася їх ногою, ніби перевіряла, чи на місці. Дімка сидів, витягнувши ноги, і дивився в одну точку. Мовчав довго, але я відчувала, що він теж не в собі.

— Як же він тепер ходитиме… — вирвалося в мене тихо.

Дімка повернув голову.

— Та ходитиме, Ліко. Лікар же сказав — без ускладнень все буде нормально. Просто не завтра й не післязавтра.

— Але ж нога… відкрита рана, кістка… — я стиснула руки в кулаки. — Йому що, доведеться ходити з милицями?

— Реабілітація після такого — це місяці. Іноді півроку, іноді більше. Але він молодий, міцний. Головне — не дати інфекції залізти, а далі вже фізіотерапія, вправи, терпіння. Лікар не брехав: згодом без милиць він буде.

Я кивнула, але в голові крутилося інше.

— А футбол? Для нього ж це все. Місце в основі, капітанська пов’язка, він же залежний від цього… Якщо він не повернеться на поле — він зламається, Дімко, я знаю.

Дімка зітхнув, потер шию.

— Якщо він сам здасться — тоді так, зламається. Але ж ми його знаємо краще за всіх. Саранов не з тих, хто лягає й чекає, поки все саме минеться. Якщо тільки не опустить руки — а він не опустить, поки ти поруч, — то через рік, може півтора, він знову буде бігати. Не відразу як раніше, але буде. Я бачив хлопців, яким гірше ламали, і вони поверталися.

Я мовчала, дивлячись на свої долоні. Вони досі тремтіли, хоч уже не так сильно.

— Я просто боюся, що він прокинеться й подумає: все, кінець.

— Тоді ти йому скажеш, що це не кінець. А я скажу те саме. І вся команда скаже. Він не один, Ліко.

Я притулилася до його плеча. Дімка не відсторонився — просто обійняв рукою й легенько погладив по волоссю. Як старший брат. Ми так і сиділи, не розмовляючи. Тільки слухали, як десь далеко гупають двері, як їде каталка, як хтось тихо розмовляє по телефону.

Коли двері операційної нарешті відчинилися, я підскочила так різко, що стілець заскрипів.

Лікар вийшов — той самий, високий. Маска вже знята, на лобі видно слід від неї. Обличчя втомлене, але спокійне.

— Лікарю… — я кинулася вперед. — Що там? Як він?

Він підняв руку, ніби заспокоюючи.

— Операція пройшла успішно. Кістку зафіксували пластиною, рану ретельно промили, зв’язки підшили. Крововтрата була помірна, інфекційних ознак наразі немає. Зараз він під наркозом, його вже везуть у палату інтенсивної терапії. Годин за п’ять-шість почне відходити від анестезії. Тоді й пустимо до нього — спочатку ненадовго.

Я видихнула так, ніби весь цей час не дихала.

— Дякую… — тільки й змогла сказати.

Лікар кивнув.

— Ви молодці, що швидко все привезли. Це справді допомогло. Зараз ідіть хоч трохи відпочиньте. У нього все під контролем.

Дімка встав, потиснув лікарю руку.

— Дякую, док.

Ми залишилися стояти посеред коридору. Я повернулася до брата.

— Все під контролем, — зітхнула я, ніби сама собі не вірила. — І операція вдала.

Дімка легенько обійняв мене за плечі.

— Так, сестричко. Тепер головне — чекати, коли він відкриє очі. І тоді вже скажеш йому все, що хотіла.

Я кивнула. Сльози нарешті прорвалися — тихі, без истерики. Просто текли по щоках, і я навіть не витирала.

Ми повернулися на ті самі стільці. Пакети стояли поряд. 

Двері операційної зачинилися.