•90•

(Ліка)

У швидкій було тісно, холодно й пахло дезінфекцією, а ще вона дуже тряслася.

Ден лежав нерухомо, очі були заплющені, губи бліді. Маска з киснем на обличчі, а нога — вже в шині, зафіксована так, що видно було тільки пальці, білі, як крейда.

Я сиділа поруч, тримаючи його руку. Долоня Дена була холодна, і пальці не стискалися у відповідь.

Фельдшер, молодий хлопець із втомленими очима, перевіряв пульс і щось записував.

— Він лежить без свідомості… — голос у мене тремтів, хоч я намагалася триматися.

— Це больовий шок, — відповів він, не відриваючи погляду від монітора. — Серце б’ється нормально, тиск тримається. Зараз свідомість відключена — це навіть добре. Організм сам себе захищає, щоб не зійти з розуму від болю.

Я кивнула, хоча нічого хорошого в цих словах не почула. Просто повторювала подумки: «добре, добре, добре». Як мантру.

Машина гуділа, сирена різала вуха. Дімка сидів навпроти, мовчав, тільки раз стиснув мені плече, а я ледве це відчула.

Коли ми влетіли на територію лікарні, двері розчинилися ще до того, як машина зупинилася. Дена швидко переклали на каталку, хтось уже кричав «травма, відкритий перелом, втрата свідомості». Я бігла поруч, намагаючись не відставати. Його рука вислизнула з моєї.

У приймальному відділенні мене відрізали від нього дверима, я стояла й дивилася, як його каталку котять коридором, поки він не зник за поворотом.

Дімка підійшов, обережно обійняв за плечі.

— Зараз його оглянуть. Ми почекаємо.

Я не відповідала. Просто дивилася на ті двері.

Минуло хвилин сорок, може більше. Я не сідала. Ходила туди-сюди п’ять метрів коридору, знову й знову. Дімка приніс мені воду попити.

Нарешті вийшов лікар. Високий, у зеленому халаті, спустивши маску. Його обличчя було спокійне, але серйозне.

— Хто з вас родичі Саранова Дениса?

Я ступила вперед швидше, ніж встигла подумати.

— Я його дівчина.

Лікар глянув на мене, потім на Дімку.

— А ви?

— Я товариш по команді. Найближчий друг.

Лікар кивнув.

— У нього відкритий перелом гомілкоступневої кістки. Зміщення значне, є пошкодження м’яких тканин, ймовірно, частковий розрив зв’язок. Потрібна термінова операція — металоконструкція, фіксація, промивання рани. Зараз готуємо до наркозу.

Я ковтнула. Горло пересохло.

— Він… буде ходити нормально?

— Якщо все пройде без ускладнень — так, і навіть зможе повернутися до футболу. Але попереду довга реабілітація. Зараз головне — не допустити інфекції.

Він витягнув з кишені аркуш.

— Ось список того, що потрібно купити негайно. Антибіотики, знеболювальні, кровоспинні, перев’язувальні матеріали, дві пари милиць — високих, під пахви. Все має бути сьогодні, бажано до закінчення операції.

Я взяла аркуш. Пальці тремтіли так, що букви танцювали.

— Скільки це приблизно коштує?

— Це все необхідне. Беріть усе, що є в списку. Якщо щось закінчиться — скажіть, я продиктую аналоги.

Дімка вже діставав телефон.

— Ліко, ходімо в аптеку. Я оплачу, потім розберемося.

Я кивнула, але ноги були ватні.

— А можна… я його побачу перед операцією?

Лікар глянув на годинник:

— Зараз його вже везуть у передопераційну. Але якщо швидко — спробую провести вас на хвилину.

Я не чекала другого запрошення. Побігла за ним, Дімка за мною.

У передопераційній Ден уже був під крапельницею. Очі заплющені, але дихав рівно. Обличчя все ще бліде, але вже не таке страшне, як на полі.

Я підійшла, нахилилася. Доторкнулася губами до його скроні — холодна шкіра.

— Ти тільки тримайся, добре? — прошепотіла. — Я буду тут. Я нікуди не піду.

Він не відповів. Але я все одно сказала.

— Я тебе дуже люблю, Саранов. Дуже.

Лікар легенько торкнувся мого плеча.

— Все, час.

Я відступила. Двері закривалися повільно, як у кіно.

А потім ми з Дімкою бігли аптекою. Я тримала той аркуш, ніби це був пропуск до нього. Називала назви ліків, ціни навіть не питала. Дімка платив карткою, не моргнувши.
Коли ми повернулися з двома величезними пакетами, операція вже почалася.

Ми сіли в коридорі. Я притиснула пакети до себе, ніби вони могли його захистити.