•89•

(Ліка)

Я завжди застигала в передчутті ці секунди перед свистком, а особливо сьогодні, бо зараз я побачу свого Цербера.

Коли Ден вийшов на поле, трибуни несамовито заревли:

— Цербер! Цербер!

Я всміхнулася так, ніби це моє прізвище скандують. Мій Саранов, зараза! Мій дурнуватий герой!

— Пусічко, дивись, як він бігає по полю, — прошепотіла Стасику, не в змозі відвести очей. — Ну прямо як лев, як тигр!

— Ліко, це футбол, а не сафарі, — фиркнув він, але теж усміхнувся.

Я ледь не загорлала на всю гучність, коли він ковзнув поглядом по трибунах і знайшов мої очі.

Блін, чи зніматимуть мене дурнуваті папараці після гри як нову пасію капітана?

Коли він прорвався вперше, я підскочила разом з усіма. Серце гупало так, що мені здавалося, його чути на сусідньому секторі.

— Давай, Ден! — кричала я, не думаючи, як виглядаю.

І тут якась падла з «Ірбісів» зробила йому неочікуваний підкат! Я буквально відчула його на собі.

— Ти бачив? — я різко схопила Пусічку за руку. — Він його ззаду! Це ж фол!

— Ну що поробиш, коли суддя сліпий, — буркнув Стас. — Але твій тримається як машина, спокійно, зайко.

Стоїть?
Я видихнула тільки тоді, коли він піднявся і побіг далі, впертий, як завжди. Коли він забив, я не пам’ятаю, як кричала. Я просто кричала його ім’я, а цей серцеїд підняв кулак, показуючи його мені.

У другому таймі я чомусь відчула тривогу.
Рухи Дена були якісь не такі, трохи загальмовані. Пас він віддавав не так точно, як хотілося б.

— Пусічко, глянь — він кульгає, — смикнула я Стаса за рукав.

— Ліко, не накручуй себе, — одразу почав заспокоювати він мене.

Але я все одно бачила, що з Сарановим щось не так.

І ось на останніх хвилинах та падла знову з’явилася перед Деном!

Я побачила момент самого контакту: нога Саранова вивернулася якось неприродно, і мене буквально прошило холодом.

Він упав, але цього разу було очевидно, що не встане.

Трибуни ще кричали секунду-дві. Потім шум змінився, а потім усе стихло.

— Дене… — прошепотіла я, ніби він міг почути.

Він не вставав, але я бачила його обличчя. Він був блідий, як смерть, зуби стиснуті. Він схопився за ногу. А потім його погляд став скляним.

— Пусічко… — я вчепилася в Стаса. — Що з ним? Що нам робити?

Він придивився уважніше, вже без жартів і приколів.

— Ліко… ти тільки не панікуй, — тихо сказав він. — Але мені здається, в нього може бути перелом.

Перелом! Твою дивізію!
Мене ніби вдарили чимось важким по голові. Я дивилася, як до нього підбігають хлопці. Як тренер махає руками. Як медик стає на коліно біля його ноги.

— Він такий блідий… — прошепотіла я.

І в наступну секунду він просто обм’як, і його голова відкинулася.

Я більше не чула трибун. Узагалі нічого.

— Я йду до нього, — сказала я і вже не слухала, що каже Пусічка.

— Ліко! Стій!

Але мене було не зупинити, я перла як танк.
Бігла вниз сходами, не відчуваючи ніг. Хтось щось кричав, охоронець намагався перегородити шлях, але я вже пролізла ближче до бар’єра.

Коли його піднімали на ноші, я побачила його очі — і вони були закриті.

— Ден! — голос зірвався.

Медик коротко глянув на мене.

— Ви хто?

— Я… я поїду з ним. Я його дівчина!

Навіть не думаючи, сказала це.

Вони швидко зафіксували ногу. Я бачила, як її обережно тримають. Це точно не просто якийсь забій.

Хтось уже викликав швидку. Я чула уривками, що в нього, можливо, перелом або розрив зв’язки. Що він втратив свідомість від больового шоку.

У мене тремтіли руки. Я вчепилася в край ношів, поки їх несли повз.

— Ден, чуєш мене? — вигукнула я, хоча розуміла, що він не відповість.

Мене відсунули, коли виносили його за межі поля. Сирена швидкої вже лунала десь поряд.

Підбіг Дімка:

— Ліко, я поїду в лікарню із Сарановим. Хочеш — давай зі мною.

Я кивнула і на тремтячих ногах залізла в машину.