•88•

(Ден)

Матч з «Ірбісом» починався о сьомій вечора, і я вже стояв на полі, відчуваючи, як штучний газон пружинить під бутсами а ноги наливаються силою та нетерпінням.

Трибуни гули, як вулик, — крики вболівальників змішувалися з свистками й тупотом ніг.

«Цербер! Цербер!» — скандували наші скажені фанати, і це завжди заводило, ніби вливало адреналін прямо в вени.

Наші суперники, «Ірбіси», виглядали якось навіть занадто впевнено — їхній капітан, високий, як жердина, уже щось кричав своїм, роздаючи вказівки.

Ми з хлопцями вишикувалися, тренер з бровки махнув рукою — це означало щось типу: «грайте жорстко, але чисто». Я кивнув, але в голові крутилися думки не тільки про гру.

Сьогодні Ліка нарешті була присутньою на трибунах. Нарешті відкрито, без тих дурних хованок.

Я шукав її очима, поки суддя перевіряв м’яч. Знайшов — вона сиділа ближче до поля, з цим своїм другом, Стасом, який був тоді в барі. Волосся зав'язане у високий хвіст, на губах азартна посмішка.

Вона помахала рукою, і в грудях щось стиснулося від тепла. Нарешті моя мала вболіває за мене, не ховаючись ні від кого. Це робило мене щасливим — по-справжньому, глибоко.

Після всього цього лайна з Аліною, з непорозуміннями, з ворожнечею — ми разом без перепон.

От би ще з Дімоном та цією його Аліною все вирішилося. Не знаю чи пробачив я на його місці, проте мені зараз хотілося щастя для усіх.

Але зараз, на полі, я думав більше про свою цукерочку. Про те, як після матчу піду до неї, обійму, поцілую при всіх. Без осуду та страху скандалу.

Суддя свистнув.

Початок першого тайму, і «Ірбіс» одразу пішов у наступ — їхній нападаючий, швидкий, як блискавка, прорвався по флангу, але наш захист перехопив.

Фани заревли: «Цербер, вперед!» Діма, як напівзахисник, узяв м’яч, відпасував мені коротко. Я прийняв, розвернувся, побіг уперед.

Суперник ліз у підкат — я ухилився, відчуваючи, як тіло слухається ідеально. Роздуми про Ліку додавали сил — ніби для неї граю, для її посмішки. Потроїв свої зусилля, бо вона дивилася прямо на мене.

Пас на фланг, повернення м’яча — Діма знову віддав мені, точний, як годинник. Ми тепер не вороги — ми тепер повноцінні партнери. Це теж робило гру легшою.

Фани скандували моє ім’я: «Са-ра-нов! Са-ра-нов!» Я прорвався до штрафного, ударив — воротар відбив, але кулак у повітрі, бо це був небезпечний момент.

Суперники контратакували — їхній півзахисник обіграв нашого, пас на нападаючого. Я побіг назад, допомагав захисту. Перехопив, відпасував Дімі. Він усміхнувся краєчком губ — вперше за довгий час це була посмішка а не матюки.

Ми і раніше були командою, але конфлікт значно шкодив нашим результатам. Але не тепер.

Ліка була на трибунах — я бачив її краєчком ока, як вона підвелася, кричала щось. Це заводило ще більше.

Я гордо розправив плечі і побіг ще швидше, пасуючи точніше, б’ючи сильніше. Щоб вона мною пишалася, була горда за свого коханого.

Суперник знову атакував — їхній захисник грубо штовхнув мене в плече, але суддя не свистнув.

Фани загули: «Суддя, алло, очі розплющ!»

Я не зупинився, побіг далі. Діма відпасував, я прийняв, обіграв одного, другого. Сильний удар, іі-і-і-і — гол!

Трибуни вибухнули: «Гол! Гол!» Ліка підскочила, кричала моє ім’я. Я подивився на неї, підняв кулак. Для тебе, мала.

Але на другій половині стало важче. «Ірбіс» притиснули нас. Їхній нападаючий прорвався, я побіг на перехоплення. Довбаний клятий підкат від суперника — жорсткий, ззаду. Нога зачепилася, біль прострілив від щиколотки до коліна.

Я впав, скривившись. Фани засвистали: «Фол! Червона!» Суддя свистнув, але показав тільки жовту картку.

Дімка підбіг, простягнув руку.

— Вставай, все ок?

Я встав, але нога боліла.

Б***ха! Не можна йти з поля. Не зараз, коли перемога так близька. Таою матір, я не можу дозволити собі облажатися!

Зараз покажу, хто тут татусь!

Матч тривав. Я біг, але вже повільніше. Паси виходили трохи неточні. Суперник зрівняв рахунок.

Наші фани засмутилися:

— Цербер, прокидайся!

Я мимоходом подивився на Ліку — вона стискала кулаки, хвилювалася.

Трясця, я не маю права підвести ані свою команду ані солоденьку!

Але на останній хвилині — ще один жорсткий підкат. Нога підкосилася, я впав, і цього разу не встав.

Мене прострелив неймовірно сильний біль — гострий, як ніж. Тренер вибіг на поле, фани замовкли. Ліка підбігла ближче до бар’єру, і її очі були великі від страху.

Не знаю наскільки це було серйозно, але біль був настільки сильний, що в один момент в мене заболіло десь в районі серця, і в очах все помутнилося, і, здається, я втратив свідомість.