•87•

(Ліка)

На наступний день після тієї зустрічі в кав’ярні я прокинулася з відчуттям, ніби вчорашній вечір був сном.

Усе з’ясувалося, Саранов не винен, Дімка повірив. І тепер… тепер ми могли бути разом відкрито. Без хованок, без страху, без вибору між братом і хлопцем.

Але в голові все ще крутилися думки про Аліну й дитину. Дімка з нею поговорив я так думаю про тест ДНК та про те, чи буде він батьком.

Вже вдома я побачила, як це його вразило — і злякало, і дало надію. Він не сказав багато, тільки що вони зроблять тест. І що якщо дитина його — він буде поруч.

А про них з Аліною… поки що мовчав. Я не тиснула — краще дати йому час. Сама ж думала: якщо це його дитина — у нас з’явиться племінник або племінниця. І сім’я стане більшою.

Якщо ні — Дімка певно знову замкнеться. Але принаймні тепер він не ворогує з Деном, це вже перемога.

Сьогодні був матч — «Цербер» проти якоїсь команди з сусіднього міста. Тренер більше не забороняв мені приходити — після вчорашнього все стало на місця.

Я збиралася ретельно, ніби на перше побачення. Вмилася, нанесла крем, підфарбувала брови, щоб виглядали природно, але виразно. Тіні — легкі, золотаві, щоб очі блищали. Помада — нюдова, але з блиском. Хотіла бути максимально красивою. Для себе та й для нього.

Щоб він побачив мене на трибунах і подумав: «Вона моя. І все це заради неї».

Двері відчинилися — це був Пусічка. Він зайшов за мною, бо мав повезти мене до футбольного стадіону. Стояв у коридорі, дивився, як я кручуся перед дзеркалом.

— Ну ти й перестаралася з цим своїм марафетом, — сказав він, усміхаючись. — Твій Саранов задивиться й гол пропустить. Або ще гірше — заб’є в свої ворота.

Я розсміялася — голосно, щиро. Перший сміх за такий довгий час.

— Та ну тебе. Просто хочу виглядати добре. Давно не була на матчі.

Він кивнув, підморгнув.

— Добре, хай задивиться. Головне, щоб виграв. Пішли?

Ми вийшли разом. Дорогою говорили про дрібниці — про його практику, про мою роботу.

Але в голові крутилося тільки одне: сьогодні я нарешті зможу вболівати за Дена відкрито. Без оглядки на тренера, без страху, що хтось побачить і розповість.

Це було так важливо для мене.

Через заборону я вже давно не була на матчах — пропускала всі ігри, всі голи, всі перемоги. А тепер… тепер усе змінилося. Ми разом без перепон. І це робило мене щасливою.

Думала: от би ще з Дімкою та Аліною все вирішилося. Щоб дитина була його. Щоб вони помирилися. Щоб у нас була повна сім’я — з племінником, з посмішками, з нормальними стосунками. Без минулих образ, без ненависті.

На стадіоні було шумно й гамірно, як завжди. Гул натовпу, свистки, крики вболівальників. Я з насолодою прислухалася до цих звуків — вони були як музика. Давно не чула їх наживо. Через ту заборону я сиділа вдома, дивилася по телику або взагалі не дивилася, бо не до того було.

А тепер я тут, і знову частина цього світу. Футбол — це не просто гра для мене. Це частина брата, частина Дена, частина нашого життя. І бути тут — значить бути з ними.

Ми з Пусічкою всілися якомога ближче до футбольного поля — на нижніх рядах, де видно кожен рух, кожен пас. Я дивилася, як гравці виходять на поле — спочатку суперники, потім наші «Цербери».

Ден попереду, як завжди — плечі розправлені, погляд уперед. Він шукав мене очима — знайшов, посміхнувся краєчком губ.

Я махнула рукою, серце стиснулося від тепла.

Дімка вийшов слідом — кивнув мені, усміхнувся коротко. Вони тепер не вороги, а друзі, брати по команді. І це робило все ще кращим.

Я сиділа, дивлячись на поле, і думала: як усе швидко змінилося. Ще тиждень тому ми ховалися, сварилися, брехали. А тепер — ось вже відкрито, разом, без перепон. І це щастя — справжнє, чисте.

Тільки б з Аліною все склалося. Тільки б тест показав, що дитина Дімки. Тоді все буде ідеально. Ми будемо сім’єю — великою, дружньою. З дитиною, з посмішками, з матчами, на яких я вболіваю за обох — за брата й за хлопця.

Гравці вишикувалися, суддя свистнув і матч почався. І я кричала разом з натовпом — від душі, від серця. Нарешті я могла вільно це робити!