•85•

(Ден)

Я сидів поруч із Лікою й відчував, як напруга потроху відпускає, ніби хтось повільно розтискав лещата на грудях.

Аліна все пояснила, і це Сава а не я.

Не я зруйнував їхні стосунки. Не я винен у тому, що Дімка цілий рік ходив, як привид, і ненавидів мене за те, чого я не робив. Це мало б полегшити справу. І полегшило, але не до кінця.

Ліка видихнула з полегшенням, її плечі опустилися, пальці розслабилися в моїй долоні.

— Як добре, що ми нарешті все з’ясували, — сказала вона тихо, але так щиро, що в її голосі відчувалася справжня втома від усього цього хаосу.

Аліна кивнула, витираючи сльози рукавом пальто.

— Так, я рада, що сказала. Дякую, що покликала мене.

Дімка мовчав, тільки дивився на неї довго, потім перевів погляд на мене. У його очах уже не було тієї отрути, яку я бачив раніше. Лише втома і щось схоже на полегшення.

— Дене, — сказав він раптом, голос низький, але спокійний. — Відійдемо на пару хвилин?

Я глянув на Ліку. Вона кивнула, стиснула мою руку коротко, ніби кажучи: йди, я в порядку.

— Добре, — відповів я й підвівся.

Ми відійшли до вікна, подалі від столика.

Там, біля великого скла, звідки видно було темну вулицю й вогні ліхтарів, ми зупинилися. Дімка стояв спиною до зали, руки в кишенях, дивився кудись униз.

— Мені варто вибачитися, — сказав він тихо, не дивлячись на мене. — Я ворогував з тобою весь цей час, не намагаючись до кінця розібратися в ситуації. Просто повірив у найгірше й пішов цим шляхом.

Я кивнув, бо чекав саме цих слів.

— Я розумію. І ти справді вів себе, як телепень якийсь, хоча я багато разів пропонував тобі поговорити. Ти відмовлявся.

Він усміхнувся криво, коротко.

— Так. Я вів себе як телепень. Думав, що ти винен. Думав, що ти розвалив усе з Аліною. І коли побачив тебе з Лікою — це стало останньою краплею. Просто не міг повірити, що вона обрала саме тебе.

Я зітхнув.

— Не вибачайся, якби в мене була сестра й вона знайшла собі хлопця з такою репутацією — я б теж не був у захваті. Розумію тебе.

Він підвів очі, подивився на мене прямо.

— Вибач за весь цей недолугий конфлікт. За те, що заважав вам з Лікою. За те, що змушував її вибирати. Я не мав права.

Я простягнув руку.

— Пробачаю, братан. Забули.

Він стиснув мою долоню — міцно, по-чоловічому. Потім притягнув мене й обійняв коротко, але щиро. Як товариші, які тільки-но відіграли матч і здобули перемогу над суперником.

— Безумовно, я поверну тобі пов’язку, — сказав він, відступаючи. — Ти заслуговуєш бути капітаном більше, ніж будь-хто в нашій команді. І я це знаю.

Я кивнув.

— Дякую. Але головне — не пов’язка. Головне — щоб Ліка більше не плакала через нас.

Він усміхнувся — вперше за весь вечір щиро.

— Так. Мені дуже важливе її щастя та спокій.

Ми повернулися до столу. Ліка підвелася, коли ми підійшли, її очі блищали від сліз, але це були вже не сльози смутку — а сльози радості. Вона кинулася до Дімки, обійняла його міцно.

— Дякую, що прийшов, що повірив.

Він обійняв її у відповідь, поцілував у маківку.

— Я твій брат. Тепер у будь-якій ситуації завжди буду розбиратися до кінця.

Потім повернувся до Аліни. Вона сиділа, дивлячись на нього з надією й страхом одночасно.

— Ми маємо з тобою поговорити про все. Про дитину теж.

Вона кивнула, сльози знову котилися, але вона усміхнулася — вперше за весь вечір.

Я сів поруч із Лікою, обійняв її за плечі. Вона притулилася до мене, поклала голову мені на плече.

— Ми зробили це, — прошепотіла вона.

— Зробили, — відповів я тихо. — І тепер усе буде добре.

Ми сиділи вчетверо, мовчки, але вже без напруги. Просто разом. Четверо людей, які пройшли через повний капець й нарешті вийшли на світло.