•84•

Я повторила питання, тільки цього разу голос вийшов голоснішим і різкішим:

— У якому сенсі ти її згадав, Дене?

Він не відвів погляду від Аліни. Просто повільно витягнув телефон з кишені, розблокував його одним рухом великого пальця і почав гортати галерею.

Усі за столом завмерли. Навіть Аліна підняла голову, хоча видно було, що їй хочеться провалитися від сорому крізь підлогу.

— Того вечора я справді був у тому клубі, — сказав він спокійно, ніби розповідав про погоду. — Але поїхав я не з тобою, Аліно. Я поїхав з Оксаною, твоєю подругою. Вона якраз перша підійшла, коли ми з другом сиділи за барною стійкою. Ми з нею ще й фотографувалися на її телефон, пам’ятаю, і вона без упину робила якісь селфі. А ти якраз поїхала до готелю із моїм супутником.

Він знайшов потрібне фото, збільшив його і простягнув телефон Аліні.

— Ось. Цей хлопець був із тобою? Той, що назвався капітаном «Цербера»?

Аліна нахилилася ближче, прищулилася, ніби не вірила своїм очам. Потім кивнула — коротко, різко, ніби її хтось ударив під дих.

— Так… це він.

Ден розвернув екран до нас із Дімкою.

На фото був Сава, нападаючий їхньої команди. У білій футбольній футболці з логотипом «Цербера» на грудях, з тією самою самовдоволеною посмішкою, яку всі сто разів бачили в роздягальні після матчу. Він сидів із ключами в руках.

Запала тиша, причому така важка, що аж у вухах дзвеніло.

Дімка першим порушив її. Він видихнув крізь зуби, потер обличчя обома долонями і тихо, майже з полегшенням, сказав:

— Мда, ну і Санта Барбара.

Я відчула, як напруга в грудях потроху відпускає, ніби хтось розслабив тугий вузол. Аліна сиділа, дивлячись у стіл, і сльози в неї вже котилися по щоках — тихо, без схлипів.

Ден поклав телефон на стіл екраном униз, ніби поставив крапку.

— Я не знав, що це дівчина Діми була з ним, — додав він, дивлячись уже на Дімку. — Сава нікому тоді не розповідав подробиць. Просто хвалився, що «зірвав кайф» і що дівчина фанатіла від футболістів. Ми всі думали, що це була просто чергова історія на одну ніч.

Дімка кивнув, але очі в нього були скляні. Він подивився на Аліну, потім на мене, потім знову на Дена.

— Тобто вся ця драма та сварка на рік… через те, що Сава прикинувся капітаном команди?

— Виходить, що так, — відповів Ден і знизав плечима. — Певно, хотів прикинутися зіркою, щоб здатися крутішим в очах дівчини.

Аліна раптом підняла голову. Обличчя мокре, але голос уже твердіший.

— Я не знала… я справді не знала, хто він. Та це і не так важливо. Я просто… хотіла, щоб хоч хтось мене захотів. Після тієї сварки з тобою, Дімко, я відчувала себе нікчемною.

Дімка довго дивився на неї. Потім повільно простягнув руку через стіл і накрив її долоню своєю. Твердо і впевнено.

— Я зрозумів, — сказав він тихо. — Але вже як сталося. Зараз мені вже не треба знати більше про це, досить.

Я відчула, як Ден стиснув мою руку під столом — коротко, заспокійливо. І вперше за весь цей вечір мені здалося, що ми всі, можливо, таки вибралися з цього болота.

Не чисті, не ідеальні, але, головне, — чесні один перед одним.

Нарешті...