•81•

Годинник показував рівно дев'ятнадцять нуль-нуль.

Я вже не витримувала цього чекання — кожна секунда тягнулася, як гумка, готова луснути. Ден тримав мою руку, великий палець повільно водив по кісточках, ніби заспокоював. Але я відчувала, як і в нього напружилися м’язи.

Двері відчинилися.

Це був Дімка. У своїй звичайній чорній куртці, волосся розпатлане, ніби він біг сюди. Він побачив нас одразу — нас з Деном, наші сплетені пальці, його руку на моїй талії. Обличчя стало кам’яним. Очі потемніли, губи стиснулися в тонку лінію.

Він підійшов повільно, ніби кожен крок давався через силу. Зупинився біля столика, глянув спочатку на мене, потім на Дена.

Довго мовчав, потім повернувся до Дена.

— Ну що, капітане? Прийшов показати, який ти герой? Чи просто подивитися, як я розвалююся?

Ден не відвів погляду. Тільки стиснув мою руку сильніше.

— Я прийшов з'ясувати правду. Якщо ти готовий сьогодні слухати — сідай. Якщо ні — йди. Але не починай з лайки.

Дімка хмикнув.

— Правду? Твою правду я вже чув. Скільки разів ти її говорив іншим дівкам?

Я не витримала.

— Дімко, досить, не починай. Ми тут не для того, щоб сваритися. Просто сідай, і почекаймо, будь ласка.

Він глянув на мене — довго, оцінююче. Потім повільно відсунув стілець і сів навпроти. Не дивлячись на Дена, тільки на мене.

— Я тут, бо ти мене про це попросила. Я б навіть сказав — примусила шантажем та маніпуляціями.

Я кивнула.

— Дімко, я все розумію, але зараз вже давай просто почекаймо.

Мовчання повисло, Ден не відпускав мою руку. Дімка дивився у вікно. Я крутила склянку, намагаючись не тремтіти.

Час тягнувся нестерпно.

Дев'ятнадцята десять.

Дев'ятнадцята п’ятнадцять.

Я вже починала думати, що Аліна не прийде, коли двері знову відчинилися.

Аліна увійшла повільно, тримаючи одну руку на животі — великий, округлий, вже помітний навіть під широким пальто. Іншою рукою вона трималася за дверну раму, ніби шукала опору.

Обличчя бліде, очі перелякані, губи стиснуті. Вона побачила нас усіх одразу — і завмерла на порозі.

Я помітила, як Дімка різко підвів голову. Його погляд вп’явся в неї. У його очах спалахнуло щось дике — суміш шоку, болю, гніву й чогось ще, чого я не могла розібрати. Він не відривався від її живота. Дивився, ніби не міг повірити.

Аліна теж дивилася на нього. Її очі блиснули сльозами, але вона їх стримала. Губи затремтіли. Вона повільно зробила крок уперед, потім ще один. Підійшла до столика, зупинилася біля вільного стільця.

Тихо, майже шепотом:

— Привіт.

Ніхто не відповів одразу. Дімка мовчав, тільки дихав важко. Ден стиснув мою руку сильніше. Я підвелася, підсунула їй стілець.

— Сідай, Аліно.

Вона сіла обережно, ніби боялася зламати щось усередині себе. Поклала руки на живіт, ніби захищала. Дімка досі не відривав погляду від її живота. Його обличчя було непроникним, але я бачила, як у кутиках очей блищать сльози, яких він не дозволяв собі пролити.

Нарешті він прохрипів:

— Привіт.

Голос зламався на останньому складі. Він відвів очі, подивився у вікно. Потім знову на неї. І знову на живіт.

Мовчання стало нестерпним. Я зрозуміла: якщо зараз ніхто не заговорить — це буде капець.

Я прокашлялася.

— Дякую, що прийшла. Ми… ми тут, щоб усе з’ясувати. Без брехні, без приховування, просто правду.

Аліна кивнула. Її губи тремтіли.

— Я готова, запитуйте.

Дімка все ще мовчав. Але його очі не відривалися від неї.