•80•

(Ліка)

Я прокинулася о п’ятій ранку — будильник навіть не встиг задзвеніти.

Лежала в темряві, дивлячись у стелю, і відчувала, як серце стукає десь у горлі. День, який я сама собі влаштувала, настав.

В кав’ярні о сьомій, де будуть Аліна. Дімка. Ден. Усі разом. І правда, яка відбілить Дена або поховає.

Встала, пішла в душ.

Гаряча вода трохи заспокоїла, але не до кінця.

Одягнулася просто: джинси, светр, кросівки. Нічого яскравого, нічого, що привертало б увагу. Волосся заплела в хвіст, нафарбувала тільки губи — щоб не виглядати занадто змученою.

Мама вже пішла на роботу, Дімка, здається, теж. У домі було тихо.

Пробувала читати, сидіти в тіктоці.

Години до вечора тяглися просто невимовно довго.

Краще б в мене був сьогодні робочий день.

Нарешті, дочекавшись вечора, я вийшла з квартири раніше, ніж треба, — просто щоб не сидіти вдома й не гризти себе думками.

Дорогою до «Старої липи» ноги несли самі.

Кав’ярня була майже порожньою — тільки дві літні жінки пили чай біля вікна. Я вибрала столик у кутку, подалі від входу, але так, щоб бачити всіх, хто заходить. Замовила воду без газу — каву не лізла в горло. Сиділа, крутила склянку в руках, дивилась на годинник.

Вісімнадцять двадцять. Я приїхала завчасно, занадто рано. Тепер чекати майже сорок хвилин. Серце калатало так, ніби я бігла марафон. Руки холодні, долоні вологі. Я витерла їх об джинси, подивилася на двері — нікого.

Вісімнадцять сорок.

Двері відчинилися — це був Ден. У темній куртці, капюшон наполовину накинутий. Він побачив мене одразу, посміхнувся краєчком губ — тією самою посмішкою, від якої в мене завжди всередині все переверталося.

Я підвелася різко, стілець скрипнув. Він підійшов швидким кроком, обійшов столик і притиснув мене до себе так міцно, що я на мить забула дихати. Його руки на моїй спині, губи на моїх губах — жадібний, короткий, але такий гарячий поцілунок, що в голові запаморочилося.
Він відсторонився першим, але не відпустив. Тримав за талію, дивився в очі.

— Ти вже тут? Рано приїхала.

— Не могла вдома сидіти, нервую.

Він кивнув, провів долонею по моїй щоці.

— Бачу. В тебе такі руки холодні, і очі червоні. Скільки ти спала сьогодні?

— Три години. Може, чотири.

Він зітхнув, притиснув мене ще раз, поцілував у скроню.

— Все буде добре, мала. Ми просто поговоримо. Без криків, без бійок. Якщо хтось почне — вийдемо, але правда вилізе. Ти не одна — я тут.

Я притулилася до його грудей, вдихнула знайомий запах — суміш його парфуму й чогось чисто його, чоловічого. Серце трохи заспокоїлося.

— Я боюся, що Дімка не витримає. Або Аліна скаже щось, що нашкодить усім.

Він узяв моє обличчя в долоні, змусив подивитися на нього.

— Якщо скаже щось погане — ми розберемося. Якщо буде якась брехня — ми це доведемо. Але ти не сама. Чуєш? Ми разом. І я не дам йому тебе в мене забрати. Не дам нікому.

Я кивнула, ковтнула клубок у горлі.

— Я знаю. Просто… це капець який стрес. Усе в одному місці. Дитина, минулі стосунки, правда. Я не знаю, чи витримаю.

Він тепло усміхнувся.

— Ти витримаєш, бо ти сильна. А якщо ні — я витримаю за нас обох. Сідай.

Він відсунув стілець, посадив мене, сів поруч — не навпроти, а поряд, щоб тримати за руку. Його пальці переплелися з моїми — теплі, міцні.

— Ми зараз почекаємо. І що б не сталося — ми вийдемо звідси разом.

Я стиснула його руку сильніше. Годинник показував Вісімнадцять п’ятдесят. Залишалося десять хвилин.

Двері відчинилися знову. Я здригнулася. Але це була тільки офіціантка з підносом.

Ден нахилився ближче, прошепотів мені на вухо:

— Я люблю тебе, і це не зміниться. Ні через когось, ні через що.

Я повернула голову, поцілувала його в щоку.

— Я теж тебе люблю.

Він кивнув. Ми сиділи, тримаючись за руки, і чекали. Чекали, коли двері відчиняться знову. І хтось увійде.

Час тягнувся повільно, але невідворотно. Сьома наближалася.