•79•

(Аліна)

Я поклала телефон на тумбочку й завмерла.

Екран світився повідомленням від Ліки:

«Завтра, 19:00, кав’ярня "Стара липа" біля ринку. Буде Діма та мій хлопець. Це важливо, приїдь, будь ласка».

Я прочитала його ще раз. Потім ще. Слова не змінювалися, але щоразу в грудях стискало сильніше.

Діма.

Після всього цього часу, після того, як я сама все зруйнувала — чи маю я право на цю зустріч?

Я повернулася на бік, підклала руку під живіт.

Дитина ворухнулася — легенько, ніби нагадувала: я тут, я реальна. Восьмий місяць. Ще трохи — і все зміниться назавжди. А завтра я маю сісти навпроти нього, побачити його очі, почути його голос. І сказати те, що мала сказати давно.

Я закрила очі, але спогади полізли самі.

Той вечір. Ми посварилися знову — через дрібницю, як завжди. Діма кричав, і я теж кричала. Він пішов грюкнувши дверима, і я  залишилася одна, з пляшкою вина, яке ми купили на святкування. Випила я забагато, і дуже швидко. Потім подзвонила подрузі — просто поговорити, просто щоб хтось вислухав.

Вона приїхала і я їй ридала у плече, ми поговорили.

Потім вирішили поїхати в клуб.

Потім… я навіть не пам’ятаю точно, як усе сталося. Тільки пам’ятаю ранок — головний біль, сором і пропущені від Діми.

Я не сказала Дімі одразу, просто не змогла. Він уже й так був на межі через мою поведінку.

Але все-таки зібралася з духом, і зізналася у зраді.

А потім я дізналася, що вагітна. Тест показав дві смужки. Я сиділа на підлозі у ванній і плакала. Бо не знала, від кого. Бо ми з Дімкою не завжди були обережні. А з тим капітаном його команди… було один раз.

Один клятий раз.

Я не сказала нікому, навіть батькам спочатку. Просто переїхала в іншу квартиру, знайшла вакансію викладачем зумби, поки могла. Потім пішла у декрет. І мовчала, бо боялася.

Боялася, що Діма скаже що дитина не від нього і прожене мене.

Але і боялася, що скаже «моя» й забере дитину.

А тепер Ліка дзвонить. Сестра Дімки. Маленька Ліка, яка завжди дивилася на нього, як на героя. І каже: «Діма думає, що ти зрадила йому з моїм хлопцем». І просить допомоги.

Я погодилася, бо реально була винна. Бо каяття не давало спати ночами. Бо я зрадила людину, яка зробила мені пропозицію. Яку я любила. Яку я втратила через власну дурість і зайві коктейлі.

Він зробив пропозицію за тиждень до тієї сварки. На коліні, з маленьким колечком, яке купив у моєму улюбленому ювелірному салоні.

Я сказала «так». Ми планували весілля, а потім я все зруйнувала.

Тепер я сиділа на ліжку, погладжувала живіт і думала: що я скажу йому завтра?

Якщо скажу правду — що не знаю, від кого дитина, — він мене зненавидить ще сильніше. Якщо скажу, що від нього — він може не повірити.

Якщо скажу, що від того капітана — Ліка зламається, а Діма отримає ще один привід заборонити відносини.

Але мовчати більше не можна. Ліка права: треба все з’ясувати. Раз і назавжди.

Я боюся. Боюся побачити його обличчя.

Болюче буде нам обом. Йому — через минуле. Мені — через провину, яка не відпускає.

Але я поїду, бо я винна. Бо дитина заслуговує знати у майбутньому правду. Бо Ліка заслуговує на шанс бути щасливою без цього тягаря.

Я написала Ліці: «Добре. Буду о 19:00. Не запізнюся».

Відправила. І лягла, обхопивши живіт руками. Дитина знову ворухнулася — сильніше. Ніби відчувала, що завтра все зміниться.

Я заплющила очі. Сльози котилися тихо, без звуків.

Завтра я побачу Дімку. І скажу все, що маю сказати. Навіть якщо після цього він мене зненавидить назавжди.

Хоча куди вже більше?