•78•

(Діма)

Я зачинив двері своєї кімнати й прислонився до них спиною. У голові гуділо, ніби хтось увімкнув дриль.

Ліка лишилася на кухні, а я зачинився в кімнаті, намагаючись хоч якось вдихнути нормально.

Вагітна на восьмому місяці.

Ці слова крутилися в голові, як заїжджена платівка. Вісім місяців. Від моменту нашого розставання минуло приблизно стільки ж. Якщо порахувати точно — вісім з половиною, але ж терміни завжди приблизні. Вона могла завагітніти ще до того, як ми остаточно розійшлися. Або… під час.

Я сповз по дверях на підлогу. Сів, обхопивши коліна руками. У грудях стискало так, ніби хтось затиснув серце лещатами. Дитина. Моя дитина. Або не моя. Або його.

Саранов.

Цей довбаний капітан, який завжди був кращим за мене на полі, який завжди мав більше дівок, більше уваги, більше всього. Я думав, що Аліна обрала його саме тому. Бо він крутіший.

Насправді, коли ми були разом вона часто плакала. Через мене.

Через мою ревнощі, через мої вибухи, через те, що я не міг повірити, що вона справді зі мною.

А тепер Ліка каже: «Це може бути твоя дитина». І я сиджу тут, на підлозі, і не знаю, чи хочу, щоб це було правдою.

Якщо це моя дитина — то я її кинув. Не знав, але кинув. Вона носила її в собі, а я в цей час ходив злий на весь світ, думав, що вона зрадила мене з ним. Якщо це моя — я винен у всьому. У тому, що вона одна, у тому, що дитина ростиме без батька, у тому, що Аліна мовчала.

Чому вона мовчала? Чому не сказала? Боялася, що я не повірю? Чи боялася, що я скажу «не треба»?

А якщо це від Саранова? Якщо вона справді спала з ним, завагітніла від нього, а потім сказала мені, що це через мене? Тоді я маю рацію. Тоді все, що я думав про нього, правда.

Тоді Ліка справді обрала брехуна, бабія, якого я ненавиджу вже стільки часу.

Але чому тоді Ліка так впевнена в ньому? Чому захищає? Чому готова йти проти мене заради нього?

Вона ж ніколи не йшла проти мене. Ніколи.

Навіть коли я забороняв їй щось — вона слухалася. А тепер готова розірвати стосунки з братом заради нього.

Я потер обличчя долонями. Голова боліла. Усе тіло боліло. Ніби після жорсткого матчу, коли тебе б’ють по колінах, по ногах, а ти все одно біжиш далі.

Отже, завтра о сьомій, в кав’ярні «Стара липа». Там буде Аліна. З животом. З дитиною, яка може бути моєю.

Там буде Саранов — і я побачу його обличчя, коли вона говоритиме. Там буде Ліка — і я побачу, чи готова вона справді вислухати правду, чи просто хоче, щоб я мовчав і приймав її вибір.

Я не знаю, чого боюся більше: що це моя дитина, чи що це не моя.

Якщо моя — я маю стати батьком. Зараз, і без попередження, без підготовки, хоча це лякає до чортів. Бо я не знаю, чи готовий. Чи зможу. Чи не зламаю все ще сильніше.

Якщо не моя — тоді Саранов винен. І я матиму право ненавидіти його ще більше. І тоді Ліка побачить, ким він є насправді. І, можливо, повернеться до мене. До сім’ї. До того, хто завжди її захищав.

Але якщо вона не повернеться? Якщо навіть тоді скаже «я його люблю»? Тоді я втрачу сестру. Остаточно. Бо не зможу дивитися, як вона з ним. Не зможу терпіти, коли він приходитиме до нас додому, обійматиме її, називатиме її своєю.

Я встав, ноги тремтіли. Підійшов до вікна, відчинив його. Холодне повітря вдарило в обличчя. Добре. Треба провітрити голову.

Завтра я піду, подивлюся їй в очі. Почую, що вона скаже. І якщо це моя дитина — я не відступлю. Якщо не моя — я не відступлю теж.

Бо Саранов не має права на мою сестру. Не після всього.

Я повернувся до ліжка, ліг, не роздягаючись. Закрив очі, але сон не йшов. Тільки думки про Аліну, про дитину, про Ліку. Про нього.

Завтра все вирішиться. Або почнеться заново. Або закінчиться назавжди.

Я не знав, чого хочу більше. Але знав одне: я не відступлю. Бо це моя сім’я. Моя сестра.

І моя можлива дитина.