•77•

Я поклала телефон на стіл.

Аліна погодилася — це вже щось. Але тепер треба було зробити найважче: переконати Дімку прийти. Він же зараз кипить, як чайник на плиті.

Якщо скажу просто «піди в кафе» — він одразу запідозрить підвох. А якщо дізнається, що там Аліна, — взагалі вибухне. Але іншого виходу немає. Якщо не зібрати їх разом — усе залишиться на рівні звинувачень і образ.

Стасик глянув на мене.

— Ну що, плануєш одразу йти до нього?

Я кивнула.

— Так. Поки не передумала. Якщо відкладу — завтра вже не наважуся.

Він встав, потиснув мені плече.

— Тримайся. Якщо що — дзвони. Я додому, але на зв'язку.

Я обійняла його швидко, подякувала за піцу й підтримку.

Коли він пішов, я постояла в кімнаті, дивлячись у дзеркало. Обличчя червоне, очі припухлі. Вмилася холодною водою, щоб хоч трохи привести себе до ладу. Серце калатало так, ніби я бігла марафон.

Що сказати? Як підійти? Він же мене зараз пошле куди подалі.

Пішла на кухню тихо, ніби кралася. Дімка сидів за столом, дивився в телефон. Чашка з чаєм стояла холодна, не допита. Він підвів очі, коли я увійшла, і погляд був важкий.

— Що тобі? — буркнув, не відриваючись від екрану.

Я сіла навпроти, склала руки на столі, щоб не тремтіли.

— Дімко, давай поговоримо. Спокійно.

Він хмикнув.

— Про що? Про те, як ти вчудила?

Слова боляче хльоснули, але я стрималася.

— Не вчудила я. Я просто хочу, щоб ти зрозумів. Давай підемо завтра ввечері в кафе. Посидимо, поговоримо. Тільки ми двоє.

Він підвів очі повільно, прищурився.

— В кафе? Навіщо? Знову хочеш, щоб я в черговий раз поговорив з Сарановим? Щоб він мене вмовляв, як ідіота?

Я похитала головою.

— Ні, тільки ми, без нього. Хочу, щоб ти мене вислухав. Може, знайдемо вихід.

Він розсміявся коротко, зло.

— Вихід? Який вихід? Я тобі вже сказав: або ти закінчуєш з ним, або я сам це зроблю. Ніяких кафе.

Я стиснула кулаки під столом.

— Дім, будь ласка. Останній раз. Якщо після цього ти скажеш, що все — я послухаюсь. Але дай мені шанс пояснити.

Він глянув на мене уважніше. Погляд став підозрілим.

— Чому в кафе? Чому не тут, удома? Що ти приховуєш?

Я ковтнула. Він завжди був прохаваний, завжди відчував, коли я брехала. В дитинстві завжди ловив мене на дрібницях — коли я крала цукерки чи ховала погані оцінки.

— Нічого не приховую. Просто хочу, щоб ми вийшли з дому. Щоб не кричати, не сваритися при мамі.

Він відкинувся на стільці, схрестив руки.

— Брешеш. Я бачу по твоїх очах. Кажи правду, або я взагалі не слухатиму.

Я мовчала секунду, потім видихнула.

— Добре, ти мене спалив, там буде Аліна.

Він завмер. Обличчя спочатку побіліло, потім почервоніло.

— Ти нормальна? Аліна? Я з нею не для того розставався, щоб тепер у кафе сидіти й каву пити!

Він встав різко, стілець заскрипів по підлозі.

— Ти здуріла? Навіщо ти її туди тягнеш? Щоб вона мені знову брехала в очі? Чи щоб ти її вмовила сказати, що Саранов святий?

Я теж встала, підійшла ближче, хапаючи його за руку.

— Дімко, послухай! Останній раз. Хай вони все з'ясують до кінця. Хай Аліна розповість, що там було насправді. Без брехні, без прикрашань. Якщо вона підтвердить, що нічого не було з Деном — ти повіриш. А якщо ні — я сама закінчу з ним. Обіцяю.

Він вирвав руку, але не пішов. Стояв, дивлячись на мене зверху вниз.

— І на х*** мені це? Я вже все знаю. Вона зрадила мені із ним. Кінець історії.

Я зібрала всю сміливість.

— Аліна на восьмому місяці вагітності. Термін збігається з вашим розставанням. Це може бути твоя дитина, Дімко. Ти не хочеш дізнатися напевно? Якщо це твоє — ти маєш знати. А якщо ні — то чому вона мовчить? Може, все не так, як ти думаєш.

Він завмер, ніби я його вдарила. Очі розширилися, обличчя втратило колір. Він опустився назад на стілець, ніби ноги підкосилися.

— Вагітна? На восьмому?

Я кивнула, сіла поруч.

— Так. Вона сама сказала. І погодилася приїхати. Каже, що це особисте, але допоможе, чим зможе. Дімко, будь ласка. Піди туди. Якщо не заради мене — то заради себе. Щоб закрити цю сторінку раз і назавжди. Без припущень, без чуток. Просто почути правду.

Він мовчав довго. Дихав важко, дивився в стіл.

Я бачила, як у голові крутяться думки — шок, гнів, страх. Він завжди був сильним, але це його шокувало. Дитина. Можлива дитина. Це змінює все.

Нарешті він підвів очі.

— Добре. Піду. Але якщо це пастка, якщо вона збреше — ти закінчиш з Сарановим. І більше ні слова про нього.

Я кивнула.

— Обіцяю. І Ден теж прийде. Щоб усі були разом. Ніяких приховувань.

Він стиснув щелепу.

— Саранов? Ти його теж тягнеш?

— Так. Бо інакше ви не повірите один одному. Нехай говорить при тобі. При ній. При мені.

Він похитав головою, але не заперечив.

— Короче, завтра о сьомій. І не кажи мамі, не треба їй цього.

Я встала, торкнулася його плеча.

— Дякую, Дімко, це важливо для всіх нас.

Він не відповів. Просто встав і пішов до своєї кімнати. Двері зачинилися тихо.

Я залишилася на кухні, відчуваючи, як тремтять руки. Я зробила це, переконала його. Але тепер страх тільки посилився. Аліна, Ден, Дімка — в одному місці. З вагітністю, з минулим, з правдою. Якщо все розвалиться — це буде кінець. Але якщо вийде — ми нарешті звільнимося.

Я дістала телефон, написала Аліні: «Завтра, 19:00, кав’ярня "Стара липа" біля ринку. Буде Діма та мій хлопець. Це важливо. Приїдь, будь ласка».