•76•

(Ден)

Я лежав на ліжку, дивлячись у стелю, і перебирав у голові завтрашній день. Віддати пов’язку — це вже рішення. Але чи спрацює? Чи хоч Дімка після цього перестане бачити в мені загрозу для сестри?

Сумніви гризли, як собаки.

Я не боявся втратити капітанство — я боявся втратити її. Якщо Дімка не відступить, якщо змусить її вибрати — вона може зламатися. Або вибрати сім’ю. І я не матиму права її звинувачувати.

Телефон задзвенів. Її ім’я на екрані. Відповісти взяв одразу.

— Мала?

Голос у неї був тихий, надтріснутий.

— Дене… Я знайшла Аліну, і подзвонила їй. Вона погодилася зустрітися. Завтра ввечері, о сьомій, у кав’ярні біля старого ринку.

Я сів різко. Серце вдарило сильніше.

— Ти подзвонила Аліні? Сама?

— Так. Стасик допоміг знайти номер. Я сказала, що мені потрібна її допомога. Вона не відмовила.

Я видихнув крізь зуби. У грудях щось розжалося.

— Ти зробила те, до чого я мав додуматися сам. Молодець. Це може все змінити.

Вона мовчала секунду. Потім голос став ще тихішим.

— Вона на восьмому місяці. Вагітна. Термін збігається. Точно збігається з тим періодом, коли вона розійшлася з Дімкою. І коли… коли вона нібито була з тобою.

Я відчув, як кров відливає від обличчя. Не від страху, що це може бути моя дитина — я знав, що це неможливо. А від того, як сильно це вдарило по ній.

— Ліко… Це не моя дитина, я тобі клянуся. Між нами нічого не було, навіть близько. Вона сама все вигадала.

— Я вірю тобі, — прошепотіла вона. — Але Дімка не повірить. А якщо це справді його дитина? Якщо вона скаже, що від нього? Тоді він взагалі зламається. Або ще сильніше тебе зненавидить.

Я потер потилицю.

— Якщо це його — він має це з'ясувати. Якщо ні — Аліна скаже правду при всіх. Але головне питання: чи прийде Дімка на цю зустріч? Чи захоче він усе з’ясувати? Він же зараз у люті. Може просто сказати, що йому байдуже, і заборонить тобі туди йти.

Вона видихнула.

— Я влаштую це. Скажу йому, що це остання спроба. Що якщо він не прийде — я поїду до Аліни сама. Він не дозволить. Він захоче контролювати, бути присутнім, щоб ніхто не збрехав за його спиною. Я знаю його.

Я кивнув, хоч вона цього не бачила.

— Добре. Тоді роби. Я прийду. Скажи час і місце точно. І… Ліко, не накручуй себе. Навіть якщо Аліна скаже щось несподіване — ми розберемося. Разом. Я не відпущу тебе через чиїсь брехні чи помилки минулого.

Вона тихо схлипнула.

— Я боюся. Боюся, що все розвалиться. Що Дімка мене зненавидить. Що ти… що ти не витримаєш.

— Я витримаю. А ти тримайся за мене. Ми пройдемо це. Завтра все вирішиться.

Вона помовчала.

— Добре. Я напишу тобі точний час. І… Дене?

— Так?

— Ти потрібен мені. Навіть якщо завтра все піде шкереберть.

Я усміхнувся крізь стиснуте горло.

— Ти мені теж потрібна. Спи, завтра буде важкий день, але ми впораємося.

Поклали слухавку. Я ліг назад, але сон не йшов. У голові крутилися сценарії: Аліна приходить, каже правду, Дімка мовчить, потім киває. Або кричить, б’є мене. Або просто розвертається й іде. Або — найгірше — дивиться на Ліку й каже: «Вибирай», і моя солоденька плаче.

Але я знав одне: я не відступлю. Навіть якщо доведеться віддати не тільки пов’язку, а й місце в команді. Бо вона — це не гра. Ліка — все.
Залишалося тільки дочекатися завтра.