•71•

Після скандалу з Дімою мене просто трясло.

Причому я навіть не могла толком пояснити, через що саме. Частково через страх, що мої стосунки з братом та мамою погіршаться. Діма ображатиметься на мене, а може, навіть зовсім захоче припинити наше спілкування. Мама, звісно, буде на його стороні, бо в її очах Діма старший — він розумніший, відповідальніший, доросліший. Він знає, що робить. А мене вона й досі вважала дитиною, яка може приймати нерозумні рішення і за якою треба наглядати.

Все це було дуже прикро для мене, але псувати або розривати з ними стосунки я не хотіла — я їх люблю, а вони мене.

Дімка взагалі завжди турбувався про мене, захищав мене.

Він навіть знайшов собі роботу, коли йому було тринадцять років, лише для того, щоб мати змогу купувати смаколики своїй любій молодшій сестричці.

Хіба я можу зрадити його?

Але водночас ті почуття, які я відчувала до Дена, — я не можу просто забити на них.

Так, усе сталося раптово, але від того не менш важливе для мене. Те відчуття щастя, яке я отримувала від хлопця, з яким ми ще нещодавно бісили й дратували одне одного, — воно було таке сонячне, тепле, таке справжнє і захопливе.

Ще ніколи я не відчувала чогось настільки необхідного мені.

От і що робити в цій непростій для всіх ситуації?
Я не знала! Не знала, твою матір!

Мене тупо поставили перед вибором — рідна сім’я чи хлопець, присутність якого для мене вельми важлива й потрібна.

Я схопилася за голову — ні, так далі не піде. Треба щось вирішувати, проте на самоті я була не здатна цього робити.

Подзвоню Пусічці, зізнаюся йому, розкажу все-все про стосунки з Деном Сарановим, і хай він теж напружить свій мозок.

Одна голова добре, а дві ще краще.

Може, у Стасика з’явиться якась влучна ідея, як розрулити цю проблему і поставити все на свої місця.

Хай допомагає своїй тупій, придуркуватій подружці, яка примудрилася знову втрапити в чергову халепу. Тільки цього разу — по повній.

Схопила телефон і натицяла потрібний контакт.

Гудок за гудком.

— Алло, зайко? Які люди? Давненько ти мені не дзвонила!

Я кліпнула.

— Стасику, але ти теж мені не дзвонив.

— Один-один, — засміявся друг. — Щось сталося?

Я схлипнула.

— Мені треба, щоб ти приїхав до мене. Якомога скоріше. І піцу захопи із собою!