•70•

(Ден)

Його очі розширилися, потім звузилися — він явно шукав підвох.

— Ти серйозно? — перепитав він низьким, хрипким голосом. — Капітанську пов’язку? Ти готовий віддати її просто так?

Я кивнув, не відводячи погляду.

— Ти ж давно мріяв про неї. Пам’ятаєш, як тоді голосували? Команда обрала мене, бо я більше тримав усіх у тонусі. Але якби я тоді відмовився, пов’язка автоматично дісталася б тобі. Ти був другим за кількістю голосів. Ти це знаєш не гірше за мене.

Він мовчав. Лише щелепа грала під шкірою.

— Ти отримаєш те, про що мріяв. Без скандалів, без бійок, без втручання тренера. Просто поговори зі мною. Вислухай. Якщо після цього скажеш, що я брешу, — я віддам пов’язку. При всіх. Слово даю.

Дімка дивився на мене так, ніби намагався прочитати думки. Потім коротко видихнув.

— Добре, говори. Але якщо це чергова твоя гра — ти пошкодуєш.

Ми відійшли далі від корпусу, до старої лавки біля паркану. Там зазвичай ніхто не ходив. Він ішов напружено, я — намагаючись тримати голос рівним.

— Я не спав з Аліною, — почав я без передмов. — Ніколи. Більше того — у мене немає знайомих на ім’я Аліна. І навіть якби таке сталося, я поняття не маю, як виглядала твоя наречена. Вона ніколи не була на наших матчах.

Він хмикнув.

— Звичайно. Ти завжди чистий, як сльоза. Ти ж сам тоді сказав: «Таке життя, брат», — на мої претензії.

— Я не прошу вірити на слово. Запитай її ще раз. Можливо, це якесь непорозуміння. Коли я відповів тобі тими словами, я був у навушнику й не чув контексту. Подумав, що ти просто хочеш виговоритися, і ляпнув перше, що спало на думку.

Дімка мовчав довго, потім повернув голову.

— Це все якась лажа. Твої виправдання нічого не змінюють. Спочатку ти кажеш, що не спав, потім — що, можливо, щось було, але ти не знав, як виглядає моя дівчина.

— Слухай, навіть якщо сталася якась помилка, я не в змозі виправити минуле. Але я показую тобі, що мені не байдуже. Що я готовий платити ціну. Я віддам тобі капітанство не для того, щоб ти просто зрозумів чи пробачив, а щоб ти побачив: я не граюся. Ліка для мене не чергова. Вона потрібна мені, і я готовий довести це не словами.

Він підвівся, обличчя знову стало кам’яним.

— Даремно ти відмовився від пов’язки. Це нічого не дало. Я все одно не вірю тобі. І не дозволю тобі наближатися до Ліки. Розірви з нею сьогодні ж. Або завтра тренер дізнається все — і про вас, і про те, як ти маніпулюєш мною заради сестри.

Я теж підвівся. Серце билося важко, але голос залишився спокійним.

— Я не розірву. А пов’язку я віддам, як і обіцяв. Слово треба тримати.

Він глянув на мене ще раз — довго, оцінююче.

— Не забудь завтра її принести. Хочу, щоб ти віддав її мені при всіх.

Він розвернувся й пішов.