•67•

Я стояла в коридорі з дзижчачим телефоном.

Потім пішла до своєї кімнати, зачинила двері на ключ. Сіла на ліжко, підтягнула коліна до грудей і нарешті дістала телефон.

Пропущені дзвінки.

Повідомлення від Дена було одне, коротке:

«Мала, ти вже вдома? Пиши, чекаю».

Я подивилася на екран кілька секунд, потім набрала номер. Голос тремтів, коли він відповів.

— Ліко? Все гаразд?

— Ні. Не гаразд.

Він одразу зрозумів по інтонації.

— Що сталося?

Я вдихнула глибоко, намагаючись не розридатися знову.

— Дімка вже знає про нас. Хтось виклав наше фото з колеса огляду в паблік. І друга мого він бачив у місті, з яким я нібито мала гуляти. Він чекав мене вдома, показав мені фото. А потім усе вибухнуло.

На тому кінці запала тиша. Потім я почула, як він видихнув.

— Чорт. Я думав, у нас ще є тиждень-два спокою.

— Він сказав, що я зрадила його. Що знала, як йому боляче через Аліну, а все одно обрала тебе. Кричав, що ти брехав усім дівкам, що я наївна дурепа, яка повірила твоїм казочкам. Сказав, що ти мене кинеш, як тільки знайдеш когось гарячішого. І що якщо я не закінчу це сьогодні — він закінчить за мене.

Голос Дена став тихішим, але твердішим.

— Він має право злитися. Я б на його місці теж рвав і метав. Але я не кину тебе. І не кинув би, навіть якби це тривало цілу вічність. Ти не чергова, Ліко. Ти — та, заради кого я готовий змінюватися.

Я стиснула телефон сильніше.

— Він не вірить. Скоріше за все, зараз просто мріє прибити тебе.

— Добре. Нехай спробує.

— Дене… Я не знаю, чи зможу йти проти нього. Він мій брат. Він завжди був поруч. Якщо він мене зненавидить…

— Він не зненавидить. Він злиться, бо боїться за тебе і ображається на мене за минуле. І я його розумію. Але ховатися більше не вийде. Треба закінчити це зараз.

Я мовчала, серце калатало так, ніби хотіло вирватися.

— Я спробую поговорити з ним ще раз, — сказав Ден. — Але цього разу інакше. У мене є ідея.

— Яка?

— Завтра після тренування я не підходитиму до нього в роздягальні, а зроблю це при всіх, у їдальні, коли збереться команда. Скажу голосно, щоб ніхто не міг зробити вигляд, ніби не чув.

Я відчула, як у горлі стала грудка.

— Ти божевільний. Тренер тебе вижене. Скаже, що ти знову влаштував якийсь цирк.

— Нехай. Якщо я не зроблю це відкрито — він ніколи не повірить. А я хочу, щоб він повірив. Хочу, щоб ти не мусила обирати між нами. Хочу, щоб ми були разом без цього лайна.

Я заплющила очі. У голові крутилися всі можливі сценарії: бійка, крики, тренер, що рознімає хлопців, мама, яка дізнається…

— А якщо він усе одно не захоче розмовляти?

— Захоче. У мене є для нього одна пропозиція, від якої він не зможе відмовитися. Я не відступлю, чуєш? Я тебе не відпущу.

Я видихнула тремтяче.

— Добре. Буду чекати, що з цього вийде.

Ми тихо попрощалися.

Я лягла на ліжко, дивлячись у стелю. Завтра все зміниться. Або на краще, або на повну дупу.

Але ховатися більше не вийде. І, можливо, це й на краще.