•66•

Дімка стояв посеред коридору, ніби виріс на кілька сантиметрів від злості. Його очі — не просто злі, а болісні, ніби я боляче вдарила його.

— Як ти могла так вчинити зі мною, занозо? — повторив він, і в голосі вперше прозвучало щось схоже на образу, а не тільки гнів. — Ти знала. Ти все знала. Через нього я розійшовся з Аліною. Через нього я ходив як привид місяцями. А ти взяла й замутила з ним.

Я відчула, як підлога йде з-під ніг.

— Дімко, це не так. Ден не винен у тому, що сталося між тобою й Аліною. Він не спав з нею. Він сам мені розповів. Можливо, це якесь непорозуміння.

Він розсміявся:

— О, ти ще й захищаєш його. Клас. Ти реально думаєш, що він тобі правду сказав? Він же брехав усім дівкам, з якими спав. А ти повірила. Наївна дурепа.

Слова вдарили, як ляпас. Я відступила на крок, сперлася на стіну.

— Я не дурепа. Я просто дуже сильно закохана в нього. І він у мене теж. Він не грається, він змінився. Ден сам мені це довів.

Дімка знову розсміявся — цього разу голосніше, але сміх вийшов надірваний.

— Закохана. О чорт. Ти повелася на його казочки. «Я змінився», «ти особлива», «це серйозно». Скільки разів він це вже говорив іншим? П’ять? Десять? А ти не перша, хто повірила, що це правда!

— Він не говорив цього іншим! — крикнула я, і голос зірвався. — Він мені сказав, що боїться мене втратити. Що готовий поговорити з тобою, як чоловік з чоловіком. Що хоче, щоб ми були разом відкрито.

Дімка ступив ближче, очі звузилися.

— І ти йому повірила. Бо він гарно цілується, гарно т*****, гарно бреше. А завтра він знайде нову — гарячішу, і ти залишишся з розбитим серцем і моїм «я ж казав»!

Сльози все-таки прорвалися — гарячі, солоні. Я витерла їх рукавом.

— Ти не знаєш його. Ти бачиш тільки минуле. А я бачу, хто він зараз. Він відмовляється від вечірок, від дівок, від усього цього лайна, через мене.

— Бо ти йому нова іграшка. Свіженька, заборонена. Сестра товариша по команді — це ж кайф, правда? Перемогти, довести, що йому все можна.

Я похитала головою.

— Ні, це не так. Він любить мене. І я його люблю. І мені байдуже, що ти думаєш. Я не кину його тільки тому, що тобі боляче згадувати Аліну.

Дімка замовк. Стояв, дивився на мене, ніби бачив уперше.

— Ти обираєш його? Замість мене? Замість брата, який завжди тебе захищав?

— Я не обираю між вами. Я просто хочу бути щасливою. А з ним я щаслива.

Він відвернувся, потер обличчя долонями.

— Ти не розумієш, що робиш. Ти ламаєш усе, Ліко, усе на х***!

— Ні. Це ти ламаєш, бо не хочеш дати йому шанс. Не хочеш повірити, що він може змінитися, не хочеш навіть поговорити!

Дімка різко розвернувся й пішов на кухню. Двері за ним зачинилися тихо.

Я залишилася стояти в коридорі, тримаючись за стіну. Телефон у кишені задзвенів — мабуть, Ден.

Сльози котилися по щоках, але я не витирала їх.