•62•

(Ден)

Після тієї зустрічі з моєю цукерочкою в «Біскотті» я ходив, ніби на адреналіні. Кожен тренувальний день, кожен пас — усе ніби для того, щоб довести собі, що я здатен контролювати ситуацію.

Але головне — я готувався до розмови з клятим Дімою.

Не до скандалу, а саме до розмови.

Вирішив зробити це після наступного тренування — коли всі розійдуться, коли Діма буде один у роздягальні, без свідків.

Тренер уже пішов у кабінет, більшість хлопців змилися в душ або додому. Я спеціально затримався, переодягався повільно, чекав, поки Діма теж вийде з душової.

— Дім, треба поговорити, — сказав я, коли ми залишилися удвох.

Він підвів очі не поспішаючи. Погляд важкий, ніби вже знав, про що йтиметься.

— Про що?

Я сів на лавку навпроти, щоб не стояти над ним.

— Про всю цю довбану ситуацію між нами.

Він одразу напружився.

— Якщо ти зараз скажеш те, що я думаю, — краще заткнись одразу.

Я не відвів погляду.

— Слухай, чувак, хіба тобі важко трохи потерпіти й вислухати?

Він різко встав. Обличчя почервоніло, кулаки стиснулися.

— Ти що, б****, з глузду з’їхав? Мені нема про що з тобою розмовляти.

Його голос зірвався на крик.

— Дім, послухай. Я не збираюся зараз виправдовуватися. Просто поговоримо по-чоловічому.

Він зробив крок уперед, тремтячи від злості.

— На х**** мені не вср****** твої розмови. Відвали!

Я теж встав, але не підходив ближче — тримав дистанцію.

— Я розумію, чому ти так реагуєш. Я б теж на твоєму місці реагував так само.

Він коротко й зло розсміявся.

— На моєму місці? Я сподіваюся, що ти реально колись опинишся на моєму місці. Розмовляти я з тобою не збираюся. Забудь!

Через ці крики в роздягальні стало занадто гучно. Я знав, що тренер може почути, якщо вийде з кабінету, або хтось із хлопців зайде.

— Дім, заспокойся. Ми можемо вирішити все нормально.

— Нормально? Ти мене за кого тримаєш?

Він підійшов впритул, очі горіли.

— Якщо ти ще раз до мене підійдеш із цією х***** — я не стримаюся й тобі ноги поламаю. Зрозумів?

Я стиснув щелепи.

У коридорі почулися кроки. Хтось ішов, тренер міг вийти будь-якої миті.

Я зробив крок назад.

— Це реально непорозуміння. Ми маємо це обговорити.

— Ніколи, — виплюнув він. — Ніколи ми про це не поговоримо. Відчепись.

Я мовчав. Серце калатало від злості й безсилля.

Кроки наблизилися. Двері розчинилися — це був Сава, який забув телефон.

— О, ви ще тут? — спитав він, нічого не помітивши.

Дімка повернувся до нього спиною, почав збирати сумку.

Я глянув на нього ще раз, але він не підвів очей.

— Добре, — сказав я тихо. — Як скажеш.

Я вийшов із роздягальні, відчуваючи, як у грудях усе стискається. Схоже, зараз нічого не вийде. Він не готовий слухати. І якщо я зараз напиратиму, то справді втрачу все — і Ліку, і можливість щось комусь довести.

Пішов коридором, дістав телефон. Написав їй одне речення:

«Поговорив. Він не готовий — потрібен час. Але я не здамся».

Відправив і вимкнув екран. Знаю, що вона прочитає й зрозуміє. Знаю, що вона чекатиме.

Але чорт забирай, як же це бісить — відступати, коли хочеться рвати й метати.