•61•

Вже кілька днів я не бачилася із Деном, окрім переписки в чаті.

Дімка повернувся з гри втомлений, але задоволений — команда виграла, він забив вирішальний гол у другому таймі. Розповідав про кожен момент: про суддю, про суперників.

Я слухала, кивала, усміхалася в потрібних місцях, а всередині все стискалося, бо кожного разу, коли брат згадував Дена, я мусила робити вигляд, ніби мені байдуже.

Ми домовилися зустрітися в маленькому кафе на околиці міста, подалі від очей тренера й від Дімки.
Заклад називався «Біскотті», стояв далеченько від центру, і зазвичай туди ніхто з наших не заходив.

Я приїхала першою, сіла в кутку біля вікна, замовила каву й чекала, дивлячись, як дощові краплі повільно сповзають по склу.

Ден прийшов через десять хвилин — такий гарний, з вологим чубом від дощу, що всередині заворушилося щось тепле.

— Привіт, — сказав тихо.

— Привіт.

Ми дивилися одне на одного, ніби пройшов місяць розлуки, а тоді, не змовляючись, кинулися в обійми, не соромлячись цілуватися перед відвідувачами.

— Я скучив за тобою, — сказав він першим, тепло усміхаючись.

Я ковтнула каву, щоб приховати, як здригнулися губи.

— Я теж. Дуже.

Він простягнув руку через стіл, торкнувся моїх пальців. Його руки були грубими від постійних тренувань, але дуже гарячими.

— Якщо чесно, на полі я думав про тебе весь час, — зізнався він. — Коли суддя не дав фол, коли суперник ліз у підкат, коли треба було віддати пас… У голові була тільки ти.

Я стиснула його пальці сильніше.

— Я теж тебе постійно згадувала. На роботі, вдома. Особливо коли Дімка розповідав про ваш матч.

Він важко видихнув.

— Не можу так далі, Ліко. Задовбало все приховувати. Бачити тебе тільки крадькома, коли ніхто не бачить. Хочу нормально підійти, обійняти, показати всім, що ти зі мною. Хочу, щоб ти приходила на матчі, сиділа на трибуні, нервувала за мене, а після гри ми разом кудись сходили.

Я опустила погляд на каву.

— Я теж хочу. Але Дімка… Якщо дізнається, що ми разом, — буде скандал. Він мій брат, Дене. Він думає, що захищає мене від таких, як ти.

Він усміхнувся.

— І правильно. Я б теж беріг свою сестру від такого, як я.

— Не смішно, Дене. Я знаю, що десь усередині ти не такий. Я відчуваю, що ти боїшся мене втратити так само, як я боюся втратити тебе.

Він нахилився до мене ближче, і його голос став тихішим.

— Тоді скажемо йому. Я поговорю з ним першим, як чоловік з чоловіком. Спробую поговорити з ним щодо цієї його нареченої.

— А якщо він усе одно впреться?

— Тоді дам йому час. Але ми не розстанемося. Я тебе не відпущу, Ліко. Ти моя. І я твій. Крапка.

Я відчула, як у тілі щось ухнуло вниз.

Я підвелася, обійшла стіл, сіла йому на коліна й обхопила руками шию. Він міцно притиснув мене до себе, зарився обличчям у волосся.

— Добре, — прошепотіла я. — Поговори з ним.

Він поцілував мене — повільно, глибоко, ніби закарбовуючи обіцянку. Кафе навколо зникло, лишилися тільки ми.

Коли ми відірвалися одне від одного, він усміхнувся — вже не гірко, а легко.

— Я зроблю це після наступного матчу. Я заб’ю гол, а потім піду до твого брата. Йому доведеться мене послухати.

Я кивнула й притулилася до його грудей.

— Я чекатиму.