•54•

(Ден)

Твою матір!

Я відчував себе повним придурком, довбаним кретином, божевільним — ким завгодно!

Більше того, якщо для того, щоб мати щастя, треба бути таким завжди, то я готовий.

Прямо зараз.

Мені хотілося станцювати гопака, полежати й пробігти марафон одночасно.

Нічого навіть і близько подібного у своєму житті раніше я не відчував. Це трохи збивало з толку, але було ніщо у порівнянні з відчуттям щастя, яке наповнювало мене зсередини.

Наче мене оросило всіма благословенними дощами світу одночасно.

Я нарешті змусив себе перестати йти світ за очі й зупинився, важко віддихаючись — здається, мене занесло кудись ближче до лісу.

Нікому і ніколи не дам у мене цього відібрати.
Ні тренеру, ні Дімі, ані цілому світові.
Це моє. Ліка моя. Моя!

Я хотів прокричати це так, щоб увесь світ почув, але це було б тупо, враховуючи те, що на даний момент нам необхідно приховувати наші стосунки.

І ось тут ховалася певна заковирина — я не хотів нічого ні від кого приховувати, а це означало, що треба якнайшвидше розібратися з усією цією мутною історією про Діму та його наречену, яка досі не давала нікому спокою й отруювала моє з Лікою майбутнє.

Певно, почати варто було б з того, щоб поговорити з Дімою. Це було найшвидше й найпростіше рішення.

І водночас — найскладніше.

Бо Ліка була абсолютно права: цей гордий і обозлений на мене йолоп навіть не стане слухати моїх спроб виправдати себе.

І що мені робити з цим упертюхом, який просто намертво вчепився в цю дурну версію про мене та Аліну й нічого й знати не хоче?

Ну не прив’язувати ж його до стільця і не змушувати ж силою!

Хоча, каюся, така думка разок проскочила в моїй самовпевненій бошці.

На раз — у темний коридор, на два — вирубити, на три — зв’язати, а потім…

Ні, це ж брат моєї дівчини, не можна.

Раптом у голову стукнула одна, трохи неприємна для мене, ідея. Але я готовий був пожертвувати цим, щоб мати змогу спокійно зустрічатися з Лікою.

І це, в принципі, мало спрацювати. Принаймні я так думаю й розраховую на це.

Це буде непросто для мене, зате безболісно для брата моєї дівчини.

«Моя дівчина» — я покатав ці слова на язиці, смакуючи їх.

Я досі нікого так не називав.

Самі красуні, з якими я проводив час, нерідко називали себе «дівчина Дена Саранова», бувало, і пресі так представлялися.

Але я ніколи так нікого не називав — зараз уперше.
Це було незвично, але так… так правильно.
Мені це подобається.

Я вже не можу дочекатися наступного вечора, щоб провести час із моєю солоденькою дівчиною.