•53•

Ден пішов і залишив за собою якийсь солодкий, тягучий, мов патока, і розслаблювальний, мов гаряча ванна, післясмак.

Я все ще зберігала на собі сліди нашої пристрасті: розкидане волосся, припухлі губи, очі, які дивилися замріяно й пригальмовано, немов я була пацієнткою палати номер шість.

Що не кажіть, а кохання робить із людини ідіота.

Чи ідіотку.

Воно таке болюче й прекрасне водночас, що це збиває з толку, засліплює, забирає подих і сон, але при цьому дає подвійні крила.

Стривайте… я сказала «кохання»?

Та ні, яке кохання?

Я переплутала. Це я про те гірко-солодке почуття, якому ще не могла дати певної, конкретної назви.

Так, саме про нього.

Коли двері несміливо відчинилися, я навіть не поворухнулася, щоб щось зробити. Просто ніяк не відреагувала.

Очі Ані уважним поглядом обійшли мене й нашу кімнату.

Вони підмічали все: розкидані на підлозі речі, стілець, який упав, коли Ден ніс мене на ліжко, зім’яті простирадла, що перебували в повному хаосі, мої губи, неохайний вигляд.

Усе детально роздивившись, вона скривила губи в посмішці:

— Тебе можна привітати?

Я спокійно запитала:

— З чим саме?

Вона присіла на своє ліжко й дістала електронку.

— З тим, що в Дена Саранова з’явилася нова дівчина. Очевидно, що ви тут разом не книжки читали.

Всередині мене почала закручуватися буря, але залишки того щастя й спокою, які мені дав Ден, трохи її гальмували, тому я дозволила собі лише відповісти:

— Те, що тут було, стосується лише нас обох. А що, ти засмучена, що вітати треба не тебе?

Аня зірвалася першою:

— Та щоб ти знала, я навпаки вам допомогла! Підштовхнула вас одне до одного! Якби не я, ви б і досі тислися кожен у своєму кутку, нишком ловлячи погляди й бісячись усередині!

Я не витримала й зірвалася на неї:

— Допомога, кажеш? Ніхто тебе не просив про таку «допомогу»! Навіщо ти полізла? — я різко відкинула волосся. — Захотілося стати черговою?

Вона крикнула:

— Черговою будеш ти! А я б просто класно провела час із гарячим хлопцем! Мені не треба було б намагатися його змінити й зробити з нього вірного цуцика, який не гуляє!

Вона вже максимально мене дратувала. Хай хтось її виведе, інакше можуть з’явитися постраждалі.

Я встала з ліжка й, стоячи, кинула їй в обличчя:

— Я не стану черговою. Я вірю Дену. Він був щирий зі мною.

Анька хмикнула:

— Станеш. Такі, як він, не змінюються. От побачиш.

Я більше не могла перебувати з нею поруч, тому схопила рушник і пішла в душ.