•52•

Я просто не можу в це повірити.

Реально не можу.

Мені складно осягнути своїм мозком, що прямо зараз я лежу зовсім без одягу, знесилена, щаслива, в обіймах Дена Саранова, капітана ФК «Цербер», відомого бабія і особистого ворога мого рідного брата.

Але це було так.

Перед очима мимоволі спалахували різні картини: його поцілунки перепліталися з моїм «ненавиджу», мої дотики — з його «ти мене бісиш». У голові змішався цілий вибуховий коктейль нашого знайомства, спілкування, ненависті й почуттів.

Ден раптом притиснув мене ближче до себе й поцілував у маківку:

— Дякую тобі.

Я наполовину награно, наполовину нерозуміюче спитала:

— За що? За кекс?

Він занурився у мою шию, волосся, вдихаючи мій запах, ніби парфуми.

— Ти сама все прекрасно знаєш, моя капосна білявко. За нього теж — безумовно. Навіть більше тобі скажу.

Він різко підвівся на ліжку й сів. Тоді взяв мою руку у свою:

— Чи повіриш мені, якщо скажу тобі, що це була найпрекрасніша близькість у моєму житті?

Я зухвало засміялася:

— Тобто найвідоміший бабій міста намагається надурити мене, що за мільйон спроб не було нічого прекраснішого, ніж це зі мною? Звісно, не вірю!

Він притулився до мого чола й занурив руку у волосся, притискаючи потилицю.

— Ти не розумієш. Зовсім не розумієш. То були спроби, так. Криві, косі, нічого не значущі. Як пил. Я думав, що це було круто, але насправді це було ніщо. Зараз із тобою це було так повноцінно, що мені перехопило подих. Солоденька, ти не повіриш: у якийсь момент мені здалося, що я заплачу.

Я прищурилася.

— Ні, не дивися на мене так. Я не жартую. Я так бажав тебе останнім часом, кожною клітиною свого тіла, свого розуму. Бажав бачити поряд із собою, бажав, щоб ти була моя, — що тепер це здається вершиною блаженства.

Мене щось кольнуло всередині. Наповнилося якесь гірко-солодке почуття, якому я ще не могла дати чіткої, конкретної назви. У горлі закрутився комок, який я ніяк не могла проковтнути.

— Дене… мені так страшно. Я не знаю, що зі мною відбувається. Я ніколи так не шаленіла. Ніколи.

Я обійняла його тремтячими руками.

— Мені здається, я вперше відчула себе такою живою. Мені страшно, коли всі почуття отак відчуваються, ніби оголені нерви — загострені, на межі.

Гарячі руки хлопця притисли мене до себе, і я обвила його тіло у відповідь.

— Не бійся, білявочко. Я нізащо не відпущу тебе й не дам приводу сумніватися в мені.

Я обережно висунула голову з його обіймів.

— І що буде далі? Що нам робити з Дімою?

Ден вилаявся.

— До біса цю ситуацію. Я взагалі не розумію, звідки взялася ця Аліна, хто вона така і чому всі думають, що саме я з нею спав!

Мені так хотілося йому вірити. Так хотілося.

— Дене, але брат не хоче з тобою навіть говорити. Він і слухати нічого не стане, ніякі твої пояснення — просто заборонить мені бачитися з тобою. Звісно, я доросла людина, але якщо від мене відмовиться брат — ані я, ані мама цього не переживемо.

Він знову заспокійливо поцілував мене у маківку.

— Я все владнаю, маленька. Просто якийсь час доведеться приховувати наші стосунки. А я все владнаю. Ти мені довіряєш?

Я тихенько засміялася:

— Ще не повністю, але довіряю.