•51•

Його погляд миттєво пройшовся по нас: по Максу, який усе ще тримав мене за талію, по моїй футболці, по кімнаті — ніби шукаючи докази того, що, на щастя, не встигло статися.

Яка ж я божевільна дурепа!

— Що за х**** тут відбувається? — прогарчав він, роблячи крок усередину. — Не хочеш нічого мені пояснити?

Макс відсахнувся, відпускаючи мене. Його обличчя почервоніло, руки піднялися вгору. Ніби… здається… бо я вже майже нічого не бачила, окрім розлюченого обличчя Дена.

— Дене, заспокойся, це не те, що ти думаєш… — почав він, але Саранов різко повернувся до нього.

— Максе, на х*** виходь звідси. Зараз. Це не твоя справа.

Макс глянув на мене, шукаючи підтвердження. Я кивнула — хай іде, бо зараз тут буде піпець. Він швидко зібрався, пробурмотів «вибач» і вислизнув за двері, лишаючи нас удвох.

Ден зачинив двері за ним і став спиною до них, ніби охоронець. Його очі вп’ялися в мене, як два гостренько наточені кинджали.

— Що це за фігня, Ліко? Якого біса ти тут з ним? Навіщо ти це робиш?!

Я поправила футболку, намагаючись виглядати байдуже, але серце калатало, як божевільне. Злість, яку я намагалася вгамувати, тепер вирвалася назовні.

— А тобі яке діло? — огризнулася я. — Ти хто такий, щоб мені вказувати? Пішов геть, Саранов! Йди до своєї Аньки, продовжуй там, де зупинився!

Він зробив крок ближче, обличчя спалахнуло гнівом.

— До Аньки? То ось у чому справа? Не переводи стрілки! Я якраз шукав тебе, щоб усе пояснити! Ця твоя подруга сама до мене полізла, я не просив! Відштовхнув її майже одразу! А ти що, помститися вирішила? Не занадто швидко, га?

— А хіба це твоя справа? — перебила я, підходячи впритул. — Твоя справа — твої дівки, а моя — хто завгодно! Ти ж сам бабій номер один, це ти ні на що не здатний, окрім як грати у футбол і під спідниці кожній заглядати! То чому я маю сидіти й чекати, поки ти милостиво звернеш увагу?

Він схопив мене за руку — не сильно, але міцно, щоб я не відступила.

— Ти мене дістала, Ліко! Думаєш, я не бачив, що тоді в басейні ти хотіла бути зі мною? Спочатку сама ж мене відштовхнула, а тепер готова переспати з першим-ліпшим? Що за довбані ігри?

Я вирвала руку, штовхнула його в груди.

— Помститися? За що? Ти мені ніхто! Нічого не обіцяв, нічого не винен! То йди, не заважай! Або що — погрожуватимеш? Поплачеш, як мала дитина?

Його очі потемніли, щелепа стиснулася.

— Я тебе попереджаю: якщо ще раз побачу тебе з ним — або з кимось іншим — я…

— Ти що? — зашипіла я, штовхаючи сильніше. — Поб’єш? Виженеш? Та пішов ти! Я тебе ненавиджу, Саранов! Ненавиджу твою самовпевнену пику, твою брудну брехню, твоє… твоє все!

Він схопив мене за плечі, притиснув до стіни. Дихання було гарячим і переривчастим, очі горіли пекельним вогнем.

— А ти мене бісиш, Ліко! Бісить твоя впертість, твої витівки, твоя… ти вся! Чому ти така неможлива?

Я хотіла його відштовхнути, але слова застрягли в горлі.

Ми стояли так близько, що я відчувала тепло його тіла, його запаморочливий, чоловічий запах, що зводив з розуму.

Його погляд ковзнув по моїх губах — і в ту мить усе вибухнуло.

Він різко потягнув двері, зачиняючи їх на ключ зсередини, і впився в мої губи поцілунком — жорстким, пристрасним, ніби хотів покарати.

Я в ту ж секунду зло вкусила його за губу у відповідь, і він застогнав, притискаючи мене сильніше. Руки ковзнули, стискаючи шкіру, ніби намагаючись утримати, тканина з’їхала.

— Ти… божевільна, — прошепотів він крізь поцілунок, скидаючи моє на підлогу.

Я рвонула його майку вгору, навмисно боляче дряпаючи спину.

— А ти — мерзотник!

Він підхопив мене на руки, кинув на ліжко, нависаючи зверху. Губи гаряче й нетерпляче ковзали по шиї, ключицях, нижче.

Я вигнулася, хапаючи його за волосся, притягуючи ближче. Серце стукало так, ніби хотіло вирватися, тіло горіло від кожного дотику.

— Скажи, що хочеш бути зі мною, — прохрипів він, стягуючи залишки тканини й хапаючи сильніше.

— Нізащо! — вигукнула я, але ноги обвили його талію, притискаючи тісніше.

Він усміхнувся хижо і…

У цей момент, коли ми з’єдналися, щось сталося…

Ніби… ніби я отримала той самий заборонений плід, і це зробило мене щасливою.

Зараз цей плід не здавався мені гнилим і зіпсованим. Він здавався найбажанішим і найсолодшим з усього, що я колись мала.

Я застогнала, дряпаючи плечі. Рухи стали швидшими, жорсткішими — ніби ми боролися, ніби виливали всю злість, усю ревнощі в цей вогонь.

Його руки стискали, губи шепотіли лайку впереміш із моїм ім’ям, тіло билося у відчуттях, які зводили з розуму.

Я відчувала, як хвилі накочують — гарячі, нестримні.

Це був екстаз.

Чистий екстаз, якого ми досягли майже одночасно.

Він упав поруч, важко дихаючи, й обійняв мене так міцно, ніби боявся втратити.

Настала якась довга, незрозуміла мить мовчання. Тільки наші серця стукали в унісон.

Потім він прошепотів:

— Ти моя, Ліко. І крапка.

Я не змогла нічого відповісти — тільки притулилася до нього ближче.

Наша злість згасла, лишивши після себе лише тепло і якесь дивне, незрозуміле, вперте щастя.