•48•

От блін, знову ті телепні залишили за собою купу їжі!

Ну що ж таке, невже їхні мамці не навчили їх, що їжу не можна викидати, треба доїдати?

В Африці діти голодують, сидять без води та їжі цілими днями, вживають замість якісних продуктів якусь гидоту, і то, якщо перепаде.

А ці скотини безсовісні носами крутять.

Ото тільки після тренування гарно їдять, як з голодного краю.

А іншим разом можуть по пів тарілки залишати, ніби їм якесь хрючево приготували. Кошмар!

Я збирала зі столу тарілки після обіду і протирала поверхні. І в мене просто серце краялось, що знову доведеться викидати купу продуктів. Ну не можу я так робити, це капець!

Якось я так звикла — усе, що лежить у мене на тарілці, обов’язково доїдати. Та й загалом я була не з вередливих: мої гастрономічні смаки не були екстраординарними, тож вгодити мені було дуже легко.

Ну от що ти будеш робити?

Певно, доведеться знову збирати якийсь контейнер і піти хоча б Анатолія погодувати.

Анатолієм я прозвала місцевого песика, який забрідав на територію «Верони». Прикольний та дружній пес, який нагадував мені своєю білою шерстю на чорній мордочці нашого сусіда по під’їзду, дядька Анатолія, з його сивою густою бородою.

Тому я ці дні після прибирання, у свій вільний час, збирала якісь смачні залишки їжі в контейнер і відносила на вулицю Анатолію, який уже заздалегідь чекав на мене, виляючи хвостом.

Я вже перебувала у Вероні п’ятий день, і мені дуже подобалося тут. Я навіть була трохи засмучена через те, що за два дні маю їхати додому — якось дуже звикла тут бути.

Ден дуже змінився.
Усі ці дні він навіть толком не дивився в мій бік.

Тренувався, спілкувався з командою і навіть щебетав — від чого в мене зводило щелепу — з гарненькими подружками-покоївками. Ті так стріляли в нього своїми бісовими очима і відчайдушно фліртували, вивалюючи бюсти, що дивовижно, як ще не проробили в ньому своїми поглядами дірки!

Але, здається, його це мало хвилювало.
Він узагалі став більш замкнутим і серйозним.

На виду — незмінний байдужий вираз обличчя.

І дивно — я хотіла, щоб він відвалив, але коли він і справді відвалив, я відчула якусь противну порожнечу, яка шкребла всередині гидкою лапкою.

За його кам’яною маскою неможливо було розгледіти, про що він думає, чого бажає.

Чи думає він і досі про мене?
І чому це раптом стало так сильно хвилювати мене?

Акуратно склала в контейнер трошки ковбаски, картопельки, пару шматочків м’яса і вийшла на вулицю.

Анатолій, певно, вже чекає мене за рогом будівлі.
Неквапливо попрямувала туди, розмахуючи пакетом, і майже вийшла на відкриту місцину, як раптом пригальмувала.

От блін, здається, тут смокчеться якась закохана парочка!

Буде дуже незручно, якщо я порушу цей момент своїм пакетом і почну годувати собаку.

Краще обережно відійти, поки мене ніхто не помітив, і прийти трохи пізніше.

Як раптом…

Стривайте, цей худі мені здається дуже знайомим, та й браслет на руці.

Я стояла ошелешена і прикривала рукою рота, бо біля турніка стояв Ден і завзято смоктався з якоюсь куркою.

Придивилася пильніше — і зрозуміла, що не з якоюсь куркою. А з однією конкретною куркою.

Мені хотілося заржати і заплакати одночасно.
Адже в поцілунку з Деном з’єднався не хто інший, як моя сусідка Анька!

Твою ж…

Згадала, як вона сказала мені на тій прогулянці:

"— А що? Від такого я б теж не відмовилася. Такий гарячий — плечі, руки, прес. М-м-м-м!"

Я заплющила очі, руки затремтіли, і з них випав пакет.

Солодка парочка нарешті мене помітила і обернулася на шум. Ден шоковано відсахнувся від Аньки, яка теж ніяково відсторонилася, і крикнув:

— Ліко!

Я розвернулася, щоб піти.

— Ліко, стій, усе не так, як виглядає!

Але мені вже було байдуже.

Я зірвалася з місця і полетіла, як дурна, обходячи «Верону».