•46•

Зміна вже добігала кінця, тож скоро я зможу перепочити.

Залишалося тільки прибрати на кухні й зачекати, поки хлопці доїдять. А потім — перерва.

Я вирішила не йти в кімнату, а посидіти в загальній зоні відпочинку. Там завжди було тихо, як я встигла помітити, якщо не рахувати випадкових гостей.

Влаштувалася на зручному дивані в кутку, встромила навушники й увімкнула плейлист.
Втупившись у телефон у руках, гортала стрічку соцмереж, намагаючись хоч трохи відволіктися й паралельно слухаючи свою улюблену групу Imagine Dragons.

Але вже через пару хвилин кімната перестала бути порожньою.

Набігли хлопці, і тепер за журнальним столиком сиділо кілька гравців із команди, включно із Сарановим.

Вони почали грати в карти — здається, в «дурня», бо раз у раз лунали вигуки й сміх.
Хтось сьорбав каву, хтось жував печиво, яке припхав із собою. Розмови крутилися навколо майбутнього турніру та планів на матч.

Тренера не було — мабуть, пішов у свою кімнату.

Дімка, мій брат, завіявся в спортзал, як завжди після вечері. Він любив потренуватися на самоті, розім’яти м’язи.

А Саранов сидів спиною до мене, не дивився в мій бік і не робив жодних спроб підійти.

Тож усе йшло спокійно й було під контролем.

Я майже розслабилася, якщо не зважати на думки про Дена, які інколи проскакували в голові.

Раптом поруч зі мною хтось опинився. Я підняла очі — симпатичний хлопець, років двадцяти п’яти, з короткою зачіскою й легкою щетиною. У руках тримав дві чашки чаю. Він усміхнувся й кивнув на місце поряд.

— Можна присісти? — спитав тихо, вказуючи пальцем на диван, щоб не перекрикувати музику в моїх навушниках.

Я витягла один навушник і кивнула. Чому ні?

— Тримай, — простягнув чашку. — Здається, ти тут сумуєш, тому вирішив принести тобі чай з лимоном.

Я подякувала за чай. Він був таким милим, що я не стала йому казати, що дуже люблю побути на самоті й зовсім не сумувала.

— Я — Макс, медик команди. Приїхав із ними, щоб стежити за здоров’ям хлопців, вимірювати тиск, ну, і першу допомогу надавати, якщо раптом травма чи ще щось. А ти, мабуть, тут працюєш?

Я кивнула, назвалася.

Ми почали розмову — ні про що: про пансіонат, про погоду в горах. Макс виявився цікавим співрозмовником: розповів, як потрапив у спортмед, про курйозні випадки з гравцями.

Він не тиснув, не фліртував нахабно — просто говорив, сміявся над своїми історіями. Я теж розсміялася пару разів, бо він описав, як один футболіст примудрився порізатися об власну бутсу.

Ми теревенили вже хвилин десять, коли я відчула, ніби хтось дивиться.

Підняла очі — і зустрілася поглядом із Деном.

Він стояв біля входу в кімнату, руки в кишенях шортів, плечі напружені. Очі звузилися, губи стиснуті в тонку лінію.

Він явно спостерігав за нами, і в його позі було щось хиже, ніби він оцінював ситуацію.

Макс саме розповідав про свій останній виїзд на матч, коли Ден рушив до нас повільною, вальяжною ходою, ніби володар усього простору.

Підійшов, став поруч із диваном і глянув на Макса зверху вниз.

— О, Максе, вирішив розслабитися? — сказав Ден тоном, у якому бриніла уїдливість. — А я думав, ти тільки пластирі клеїш. Ех ти, заважаєш дівчині, вона тут має працювати, а не на побаченнях сидіти.

Макс здивовано підняв брови, але не знітився.

— Дене, ти що, не з тієї ноги встав? — спитав спокійно. — Ми просто розмовляємо.

Ден хмикнув, повернувся до мене.

— Ліка, а тобі не нудно з цим… спеціалістом? Може, підеш зі мною на вулицю? Повітря свіже, розвієшся.

Я відкрила рота, щоб відповісти, але не встигла. Ззаду пролунав голос Дімки — мій брат увійшов непомітно, мабуть, щойно зі спортзалу, бо волосся було вологе від поту.

— Ден, відвали, — сказав Дімка різко, підходячи ближче. — Вона нікуди з тобою не піде. І не лізь у чужі розмови.

Ден повернувся до нього, очі спалахнули.

— А ти що, її охоронець? — огризнувся. — Я просто пропоную.

— Ти лізеш туди, куди тобі нема дозволу, — відрізав Дімка. — Іди грай у свої карти чи що. Або потренуйся, якщо енергія пре.

Вони стояли обличчям до обличчя, напруга загострилася. Хлопці за столиком замовкли, дивлячись на них.

Ден ще мить подивився на Дімку, потім на мене — погляд важкий, ніби він оцінював масштаб можливих проблем.

А тоді невдоволено розвернувся й пішов геть, не сказавши більше ні слова. Двері за ним грюкнули.

Дімка сів на край дивана, глянув на Макса.

— Вибач, Максе. Ти ж знаєш, він іноді того…

Макс кивнув, усміхнувся.

— Та нічого. Буває.

Але розмова вже не склалася. Я подякувала за чай, сказала, що мені пора, потрібно ще закінчити прибирання.

Макс розуміюче кивнув, ми обмінялися номерами — «про всяк випадок, якщо знадобиться допомога».

Цікаво, яка саме — медична?

Коли я вийшла з кімнати, серце раптом зробило кульбіт від усвідомлення.

Ден приревнував — це було очевидно. І від цієї думки в животі щось стиснулося, ніби від передчуття.

Клята його капітанська дупа!